Юрий Винничук - Мальва Ланда

Будинок починав прокидатися, і далі зволікати не було як. Ноги його легко діткнулися землі. Роззирнувся довкола, шукаючи свого вбрання, і побачив його, геть обсидженого горобцями, на кущах. Намагаючись не закаляти пальців, висмикнув листа, що вручив йому Пупс, і за хвилю уже біг стрімголов у напрямку оранжереї. За спиною лунав чийсь вереск, траскали двері і вікна, щось тріщало і падало, але то вже його не цікавило, десь там за квітниками і кущами порічок гостинно прочиняла двері свобода.

Коли карлиці побачили його в шандарському мундурі, то мало язики не попроковтували від подиву: так уже йому те вбрання пасувало, начеб ніколи іншого й не носив. Довкола все квітло і пишалося зеленню, сонце ткало в гіллі золоті мережі, в які ловило барвистих птахів, і здавалося, що ти потрапив у справжній Рай…

– Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! – защебетали карлиці, узявшись за руки і стрибаючи довкола нього.

– Ні! – перервав їх рішуче. – Більше я не Ціммерман! Досить! Я знову Бумблякевич!

– Гурра!!! – втішилися карлиці. – Най жиє наш воєвода Бумблякевич!

Скинувши личину Ціммермана, відчув, як одразу спалахнула душа і рвонулася туди, де палац Мотрі і Хіврі, і забаглося вже зараз рвонути туди, струшуючи по дорозі усе шумовиння, яке йому липло до ніг… Та чекала ще дорога незвідана й таємнича, дорога у дивному світі, що, здавалося, вигаданий був тільки для нього одного…

– Ну і що? – спитала Емілія. – Оце все, що ти прихопив зі собою?

– Що ти маєш на увазі?

– Як то що? Ти ж мені морочив голову, що мусиш до подорожі наготуватися. А бачу саму тільки шаблю. Мундур до уваги не беру, бо йдемо в джунґлю, а не на дефіляду.

– Е-е, бачиш, трапилися непередбачені ускладнення. Я мусив тікати. На мене напала якась чортяка, але я втяв їй голову. От!

Бумблякевич пишався своїм вчинком, і йому страшенно кортіло переповісти пригоду, однак часу гаяти було не варто, бо кожної хвилі можуть кинутися на пошуки загадкового пана Ціммермана. І вже вони рушили були в дорогу, коли раптом велетенська квітка-людожер розкрилася навстіж і з неї пролунав жіночий голос:

– Стійте. Я все чула. Я вимагаю, щоб пан Бумблякевич зійшов на поміст і поговорив зі мною. Інакше я все розповім панові Ліндеру. Я скажу, куди ви втекли і куди хочете дібратися.

– Не слухай її! – застерегли карлиці. – Вона тебе зжере!

– Еге, й справді, – погодився Бумблякевич, – я ж сам бачив, як ти зжерла того хлопця.

– Не брешіть. Нічого ви не могли бачити, – заперечила квітка.

– Ну, гаразд, я не бачив, а чув. А потім і кров з’явилася.

– Щоб ви знали, що той хлопець живий і здоровий. Мені просто час від часу необхідно випити склянку крови. Організм вимагає. От пан Ліндер і влаштовує для мене це задоволення.

– Куди ж той хлопець подівся?

– Коли я починаю смоктати кров, офіра непритомніє, бо в моїй слині є якась там речовина, котра паралізує всі чуття. Потім, як стемніє, приходить пан Фляк з візочком і витягає буцім страченого. За якийсь час бідолаха очуняє. А я хочу тікати з вами.

– Як то – тікати? – здивувався Бумблякевич. – Таж ти квітка! Я що тебе – на плечах понесу?

– Понесете. Але не бійтеся – я не важка. А до того ж я ніяка не квітка.

– Та що ти її слухаєш! – обурилася Емілія. – Вона ж над нами просто насміхається!

– А от ви зійдіть на поміст, то й побачите, чи насміхаюся!

– Ну, дивись мені! – грізно сказав Бумблякевич і з шаблею наголо обережно піднявся сходами.

Карлиці затамували подих. А Емілія навіть пригрозила:

– Попробуй тільки зроби йому щось, то ми тебе спалимо дотла!

Те, що Бумблякевич уздрів, зазирнувши до квітки, викликало в нього вигук здивування. На дні великої пелюсткової чаші лежала жіноча голова. Просто голова – без тулуба. Голова молодої і вродливої жінки з густим чорним волоссям, врода її була незвичайна, така, перед якою стають на коліна.

– Що? Що ти там побачив? – збуджено загомоніли карлиці.

– Тут жіноча голова.

– Еге, голова! – підтвердила голова, яку, очевидно, тішило спостерігати за ошелешеним Бумблякевичем.

– Жі-но-ча го-ло-ва? – хором проказали карлиці. – Який жах!

– Це ви – жах, а я красуня! – відказала голова зі сміхом. – Ну, пане Бумблякевич, не дивіться так збараніло, бо я починаю шарітися. І подайте мені якусь тичку.

Карлиці миттю роздобули тичку, Бумблякевич опустив її у квітку, і голова вхопилася за неї зубами. Коли вона з’явилася назовні, карлиці заздрісно ахнули – такого вродливого личка ніхто з них не мав, і, як це притаманно жіночій натурі, усі троє прониклися до тієї голови пекучою ненавистю. Але часу й справді було обмаль, і вони покірно потюпали услід за своїм витязем, який, посадивши голову собі на ліве рамено, сміливо ступив у незвідані нетрі.