Юрий Винничук - Мальва Ланда

Пан Ціммерман задмуха свічку, але в пітьмі побачив, як світяться очі Мальви, вона ані на мить не зводила з нього погляду. Ноги плуталися в штанках, ґудзики не хотіли розщіпатися, сорочка тріщала і боронилися, не дозволяючи себе скинути. Здавалося, весь той клятий мундур повстав проти нього. Коли нарешті ліг коло Олюні, то руки її відразу ж помандрували до його ніг, і він засичав:

– Ти що, звар’ювала?

– Вона вже спить. Змучена з дороги. Ми її не розбудимо.

– Ти ж сама сказала, що перенесемо на завтра.

– То ж герць! А любощі я переносити не збиралася.

– Цікаво, яку ти вбачаєш між ними різницю.

– Завтра сам побачиш.

Рука Олюні робила свою справу, і в пана Ціммермана чим далі, то все менше аргументів зоставалося для оборони.

– Боюсь, що ми її розбудимо, – сказав, умощуючись на Олюні.

Мальва заплющила очі, але кожної хвилі вони могли розплющитися, бо Олюня поволі розійшлася не на жарти й так зачала підгецкувати, наче хтось її задочок припікав залізком, аж усеньке ліжко ходором пішло, закректало, завищало, загупало бильцем у стіну, готове щомиті розсипатися на друзки. Та не це пойняло жахом бравого вершника, а те, що й їхньою сусідкою почало підкидати, і тіло її підсовувалося усе ближче й ближче, ковдра з неї сповзла, і тепер бачив, як її руки і ноги, мов незалежні істоти, застрибали кожне у своєму ритмі. Пробував Олюню якось укоськати, притиснути усією своєю ваготою, але це виявилося марною справою, бо вона перебувала вже в напівпритомному стані, з вуст її злітали бурхливі каскади слів українських, польських, німецьких, жидівських, не пов’язаних між собою, якась незвичайна мішанина, збурена, знервована товпилася біля вух і вривалася в них із розпачливим криком, мов у крематорій, щоб там, у голові, спопеліти і розвіятися дощенту.

Чув тепер зовсім поруч голе тіло Мальви: прилягло йому до боку і терлося до нього, голе тіло, не зимне й не тепле, не розпашіле, як Олюньчине, голе тіло. Кликало до себе нечутними словами, притягувало до себе невидимими нитками, наче вода озерна в спеку, щоб ти пірнув у неї, занурився весь із головою і жив тепер у ній водяником… Здавалось, у цю мить йому мало б бути страшно і гидко, адже все життя боявся мерців, навіть прощаючись з мамою в домовині, не зумів торкнутися своїми губами її захололих уст, а тільки зробив вигляд, ніби цілує, щоб сусіди потім не обмовляли, – та зараз чомусь не відчував страху. Тіло це, навпаки, його спокушало, в сутіні відсвічувало білизною, і невідь-чому був певен, що віддасться йому без примусу, хоч і як це безглуздо звучить… Нараз відчув, що Олюня застигла і сама перетворилася на мерця. Так само, як і минулої ночі, вона зомліла й тепер лежала, ледь-ледь ворушачи ніздрями. Намірився вже, було, з неї злізти, але побачив, що нема куди. Вони опинилися на самому краю постелі під стіною. Щоб лягти у ліжко, мусив перелізти через панну, а це було непросто, бо лежала вона, розкинувши руки і ноги. Бумблякевич почав обережно переставляти лікті й коліна і на якусь мить опинився між стегон панни, просто над її тілом. Знову відчув прохолоду її тіла, відчув магію її тіла, котре його загіпнотизувало, зневолило і підкорило собі. Раптом якась сила піднесла тіло панни і притулила до нього. Лікті ослабли, і він упав на неї, з подивом відчуваючи, як прутень входить у щось гаряче й м’яке і зовсім не мертве, а живе і пульсуюче, в рідну стихію, в мед, у пух, у м’якуш, у хмару…

Тієї ж миті очі її розплющилися і засвітилися вогнем жаги, а тіло прокинулося і гойднулось, мов од надбіглої хвилі, гойднулось, опало, знову гойднулось і – вже вони обоє рушили в танку, закружляли у вихорі вишневих пелюсток над дахами і димарями, над містом нічним і погаслим, під чаклунську музику, що линула з верховин таємничого замку, в танку тіней і вогнів, мерехтінні зірок і планет, у плетиві рук, ніг, язиків… Відчув, як її тіло спроквола нагрівається, як проникає туди живлюще полум’я і засвічує її зсередини, як підносяться її перса, бубнявіють пиптики, як стегна її замикаються над ним і гойдають усе гойдливіше, змушуючи підкоритись тільки їм, стати їхнім невільником, падати з ними наосліп у прірву найглибшу і випірнати із ними на поверхню, як стає усе пекучішим і захланнішим пекло її тіла… Та при тому всьому рухи її все ж важко було назвати рухами живої людини, все, що вона чинила, чинила в химерному стані сомнамбулізму, з кам’яним виразом обличчя, без жодного згуку з вуст, наче механічна лялька, запрограмована саме на такі, а не на інші рухи. Обриси її вуст не змінювалися, хоч він і торкався їх у припливі почуттів своїми вустами. Вони не приймали його, і було відчуття, що цілує манекен. Живою можна було визнати хіба лише нижню половину її тіла…