Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Панове! – піднявся з місця пан Ліндер. – Ось уже й звечоріло і наша мила зустріч наблизилася до кінця. Небавом вас, мої дорогі гості, розведуть по покоях і ви спочинете з далекої дороги. Але перш ніж встати з-за цього столу, я б хотів висловити свої почуття, які цієї хвилини опанували мною… Я знаю – я лише маленький гвинтик у великій державній машині, людина, яка далеко від вищого світу, від центру метрополії обійняла сторожову вежу на неспокійних її кресах. Людина, яка вихована зовсім в іншому середовищі, понадто – належить зовсім до іншої нації, іншої культури, прибула сюди, щоб вершити свій праведний суд, бути рідним батьком для впокорених і вірних, для тих, хто для добра Австрії не пошкодує живота свого. Скільки таких, як я, посланців пана цісаря нидіє у глибоких закутках імперії, несучи місцевим мешканцям світло щастя і злагоди! І я знаю, що мушу нести свого хреста, бо він мій і нічий інший.

– І ви несете його! – потвердив пан Ціммерман єдино лише для того, щоби і його не сприйняли за вмерлого.

– Так, несу! Хрест мій важкий, але добре, що знайшлися такі люди, котрі й свої рамена підставили і перебрали на себе частину сеї важкої ноші. А тому я надзвичайно вдячний нашим гостям зі Львова, котрі відзначили нас своєю увагою і разом з цінними подарунками привезли набагато цінніші новини, які тут для нас, наче вода кастальська. Отже, я разом з вами вельми тішуся, що Львів наш росте й розбудовується, що бурхливі й запашні води Полтви нарешті понесли на своїх стрімких хвилях перший пароплав, ім’я якому «Ясновельможний наш цісар Австро-Угорщини і Галіції пан Франц-Йосиф». Особливо приємно було почути, що усі три його парові рури мають форми трьох доньок нашого цісаря. І тепер наш коронний Львів нарешті з’єднався живою артерією з цілою Європою. Віват, панове! Але не можу вам не пригадати, де починається наша срібнолента Полтва. Вона починається тут, в С.! Починається з малесенького болітця, з тонюсінького струмочка, яке б’є тут, у моєму саду, і коли мій лакей виливає у нього помиї, то я завше собі думаю: скільком людям у далекому Львові доведеться разом з водою Полтви ковтнути і кілька крапель мого чудесного борщу, поласувати крихточками заячого паштету, вдихнути п’янкі аромати моїх вин, відчути на язику зернятка турецького кав’яру… І знаєте, в таку мить мене огортає гордість за наше маленьке містечко, і хочеться піднести його добробут ще вище, а життя зробити ще кращим і веселішим. Панове, ви прибули сюди у дуже відповідальний час для нашої Батьківщини, і я хочу вас запевнити, що ми, Ліндери, Ціммермани і Фляки, постерунку свого не кинемо, а будемо вірно стояти насторожі, гідно продовжуючи, закликаючи і приймаючи. Віват!

– Віват! – підхопили Ціммермани і Фляки.

Промова пана Ліндера особливого інтересу в гостей не викликала, сиділи і далі надуті, мов сови, а вечір мовчазно лягав їм на голови і на рамена, задмухував холодні свічада очей, клав тіні за тінями на обличчя, і що далі сутеніло, то все менше мерці скидалися на мерців.

– Любий, – притулилася Олюня до мужа. – Ходімо до нашого покою і розпакуємо наші гостинці.

– Які гостинці?

– Гостинці зі Львова. Там нас чекає ціла велика валіза. Ходімо!

І, не чекаючи його згоди, потягла за руку до будинку. Вже за спиною пролунало скрипіння крісел, якась метушня і гомін, видно, гостей відправляли на спочинок. Але яким робом? Баглося озирнутися, зупинитися, та Олюнька волочила його за собою з голосним сміхом, тішачись неповороткістю грубаса.

У кімнаті й справді на молодят чекала велика, плетена з лози валіза, а коли Олюня відкрила її і заходилася виймати гостинці, пан Ціммерман не міг надивуватися завбачливості пана комісара, його винахідливості і вмінню до найдрібніших деталей обмислювати все, що діється в цьому зацофаному містечкові.

Отже, Олюня, окрім різноманітної жіночої галантереї, яка її водномить занурила в стан ейфорії, дістала ще й купу грубезних романів для читання в ліжку, а пан Ціммерман виявив для себе аж кілька сюрпризів. По-перше, це була парадова уберя австрійського шандаря, що вся ряхтіла золотими ґудзиками, френзликами, штрупсликами, мамзликами, кнофликами і кльопфиками на фірбантах і навіть на кінкслях. По-друге, святкова шабля з інкрустованим руків’ям, з якого звисали золоті аксолотлі. По-третє, різьблена з дерева голова коня на паличці. По-четверте – військова сурма.

– Ах! – втішалася Олюня. – Тепер ти зможеш на цьому коні приймати парад в’язнів! Глянь, тут навіть є вуздечка, а грива зі справжнього кінського волосся! Ти мусиш негайно усе це вбрати на себе, – твердо вирішила вона і, незважаючи на протести, таки змусила чоловіка влізти в мундур і чоботи, почепити шаблю, сісти на коня, і сурмити, сурмити, сурмити, а вона за той час розбереться і впаде на постіль в очікуванні свого коханого з далекого військового походу.