Юрий Винничук - Мальва Ланда

Білі її руки з довгими тендітними пальчиками спочивали в неї на колінах. Вражала білість її нігтів. Були блискучі й звужені на кінчиках, а відполіровані не згірше від слонової кости й підрізані у формі мигдалин. Ця деталь говорила про те, що хтось-таки мусив за цих мерців дбати, бо ж відомо, що нігті ростуть і по смерти. Однак, чи давно вони вмерли? Не схоже… Інакше в таку спеку запах тліну невблаганно висів би в повітрі, але, скільки пан Ціммерман не принюхувався, йому не вдалося вловити ані найменшого духу розкладу. І це було дуже дивним, а то й зловісним. Раптом піймав себе на думці, що, можливо, це тільки у нього така галюцинація і що усі ці поважні мерці зовсім не мерці, а такі самі живі люди, як і всі решта. Якщо так, тоді щось із головою негаразд… Відчув бажання доторкнутися до кралиної руки, і це бажання виявилося таким сильним, що не оперся йому і дозволив своїй руці підкрастися тихо-тихо до неї. Пальці його відчули тепло її пальців, але не тільки тепло – щось здригнулося під пальцями, якийсь маленький живчик здригнувся і знову завмер. Ні, то не була рука трупа. Але й не рука живої людини.

Якась настирлива муха, покружлявши над ними, сіла панночці просто на ніс і задоволено потерла лапками. Якщо вона жива, то чому не зжене мухи?… Не зганяла. Сиділа непорушно, і непорушними були сливе прозорі пелюстки ніздрів. Муха, скінчивши потирання лапок, помандрувала до ока, постояла трохи на його березі і ступила обережно, мов на кригу. Око дивилося на пана Ціммермана крізь муху і крізь її крильця і не виказувало жодних ознак незручности чи невдоволення, мовби так воно й мусило бути… Врешті панові Ціммерману це обридло, й він щойно було намірився зігнати нахабну мушеґу, як сталася дивна річ: плюгавка сама випала з ока, але випала уже мертвою, догори лапками, впала й застигла у панни на сукні. Мертва муха тепер була наймертвішою у світі, а мертва панна усе менше на таку скидалася.

Я щось мушу говорити з нею, щоб не викликати ні в кого підозр, бо ж я такий, як і всі, я нічим не повинен від них відрізнятися. Але що я їй скажу? Мертві знають усе. Вона дивиться на мене і бачить наскрізь, бачить усе моє єство, всі мої дні і ночі, вичитує з мене все, що їй заманеться, хоч би й задом наперед… А я знаю лише її ім’я, котре невідомо чи належить їй. Знаю ім’я, що манить мене уже стільки часу, вчаровує і гіпнотизує, веде за собою у нетрі незнані… Але Мальва не може бути мертвою! Мальва жива і чекає на мене… А, може, це вона й подає мені знак через цю панну?

Вітер заметався у гіллі, наче спіймана риба, і тіні дрібні й кудлаті замерехтіли на обличчі панни, а вуста розкрилися на одну тонюсіньку волосину, і тепер то вже був лагідний усміх панни, яка зацікавилася тобою і готова продовжувати розмову… Розмову? Яку розмову? Хто розмовляв? Вітер із листям? Чи промінь із павутинкою?

Панно, чому ви нарекли себе Мальвою? Адже я знаю – ви зовсім не Мальва, бо Мальва не сиділа б отако незворушно, не катувала б мене своєю погордою… Панно, ваше обличчя справді любасне, прекрасне, мовби витесане з алебастру. Вуста ваші проказують мед, у них ще нуртує жага, бо ж померли ви зовсім недавно, може, нині, а може, щойно. Може, навіть за цим столом.

«Що ви не кажете? Вперше чую».

Але ж це так, не заперечуйте. Ви є мертві, і погляд ваш мертвий, хоч і не такий безпечний, бо малу комаху вбиває. Ви не могли приїхати зі Львова. Львів жиє зовсім іншим життям, і там не зосталося й сліду по паннах в корсетах, по паннах, що сидять рівно-рівнюсенько, мов попроковтували кілки, по паннах, що вміють соромитись від необачно зроненого слова, по ніжнотонних паннах, споглядаючи яких аж не віриться, що вони коли-небудь дозволять себе розкласти в постелі і віддадуть своє тіло хупаве – геть усе до останньої клітинки, і ті самі зефірні вуста, котрі говорили «ні», шепотітимуть «ще»…

«Що ви не кажете?»

У ваших словах так багато іронії, але я вашу іронію сприймаю не інакше, як самозахист. Саме так звикли ви боронитися від настирливих кавалерів. Але така тактика зараз зовсім недоречна, бо я не є вашим кавалером, я просто сусід за столом, я звиклий співрозмовець, чоловік вашої знайомої… Вона, звичайно, пожартувала, виділивши тих двадцять хвилин, мені цього часу замало.

«Що ви не кажете?»

Я маю на увазі, що мені замало двадцяти хвилин у такій ось ситуації, коли ми сидимо на видноті, серед людей, а сиділи б ми деінде, на самоті, я, не вагаючись, повівся б куди рішуче.

«Що ви не кажете?»

Так, я, по-перше, поклав би свою руку на вашу. Розмова рук – найперша розмова, наші пальці шепотіли б, наче коханці під ковдрою, наші пальці б цілувалися, пригорталися, наші пальці віддавалися б одне одному з таким самим запалом, як чинили б це й наші тіла…