Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ну, тепер ти переконалась? – спитав пан Ціммерман, лагідно пригортаючи до грудей свою дружину. – Хіба може людина так вар’ювати на деревах?

– Мені хочеться тобі вірити, і я вірю.

– От і чудово. Дай цьом.

Після поцілунку Олюня вже скидалась на покірливе кошеня.

– Я, властиво, шукала тебе, щоб нагодувати. Уже яка пора, а ти ще не обідав.

– А й справді… Хоча, знаєш, тут така спека, що голод не дуже допікає.

Обнявшись, молоде подружжя рушило домів.

– Хочу тобі сказати, що маємо гостей, – промовила Олюня, коли вони вже виходили з оранжереї.

– Гостей? – серце пана Ціммерман стривожено тьохнуло.

– Зі Львова. Щойно прибули.

– Як то зі Львова? – він ураз втратив будь-яке бажання повертатися туди.

– Що це тебе так здивувало? Ти, мабуть, дуже втішився, правда? Адже вони мусять знати тебе. Весь вищий світ знається між собою. Ах, я палаю бажанням почути про всі новини за останній час. У нас так рідко хто-небудь буває.

Як передати це відчуття, коли ти покидаєш казкову спекотну Африку і вертаєш у звичне для себе літо, та ще й у пору, коли сонце заходить за верхів’я дерев і в повітрі вчувається запах вечірньої трави і вечірньої води? Спочатку тіло охоплює зимнота і хочеться щодуху чимось накритися або забитися в якусь шпаринку й зігріти себе подихом, але, на щастя, це відчуття хутко минає, а на зміну йому приходить інше, те, що з’являється вранці, коли випірнаєш зі сну і розплющуєш очі і коли так прагнеться одного – знову повернутися в сон…

У саду біля будинку вони побачили накривані столи, а за ними чималий гурт гостей. Жінки мали на собі сукні віденського фасону з золоченими ґудзиками на оказах, а їхні високі охайні фризури височіли, наче сторожові вежі, увінчані осяйними сузір’ями брошок. Чоловіки у чорних фраках, у накрохмалених сорочках, що випиналися на грудях панциром, були чисто виголені з підстриженими настовбурченими вусами. На столі красувалися курячі фрикасе, теляча душенина, бараняча печеня, стаброві кармонадлі, а ще різноманітна яринова мізерія зі сметаною і жовтцем, зеленець огірковий, смажені мнюхи з журавлиною та велика таця з накладанцями. По краях стояли на варті пляшки з горілкою та вином. У подовгастому полумиску від кожного поштовху стола драглисто тремтіла жовта струдля, на її прозорій і гладюсенькій поверхні було виведено «Вітаємо пана Ліндера».

– Панове! – пролунав голос пана комісара. – Ось і наші діти! Хочу вам зарекомендувати мого зятя пана Ціммермана, котрий від нинішнього дня обійняв посаду директора в’язниці. А се моя донька Олюня, дуже соромлива істота. Прошу, прошу, вітайте, сідайте біля нас.

З місця зірвався пан Фляк і посадив молодих. Пан Ціммерман ковзнув поглядом по присутніх і, не помітивши жодного знайомого обличчя, зупинив очі на господареві.

– Я розумію, для вас це сюрприз. Та й для мене теж. Не плянував’єм жадної гостини. Але от, уявіть собі, просто зі Львова до мене завітали мої великі друзі, люди, яким я завдячую кожним своїм просуванням по службі, люди, які роблять усе можливе, аби пан цісар ніколи не зневірився у відданості свого найвірнішого послужника, охоронця кресів.

Тільки тепер пан Ціммерман ще раз пробігся очима по гостях і відчув, що волосся йому починає ворухатися. За столами сиділи не живі люди, а мерці. Сиділи непорушно з застиглими очима і вустами. Бліді холодні обличчя зберігали ту останню рису, яку накладала їм смерть на прощання. Але, здавалося, тільки йому одному відкрилася ця страшна істина, тоді як усі інші – подружжя Ліндерів і Фляків, та й сама Олюня – поводили себе цілком природньо, без тіні занепокоєння або остраху. Пан Ліндер дружньо плескав когось по ремені, пані Ліндерова довірливо нашіптувала якійсь мерчині на вушко, пан Фляк підсипав у тарілки зеленець і припрошував їсти, а пані Флякова розглядала сукню своєї сусідки і прицмокувала від заздрощів. Ба, навіть, Олюня защебетала до кучерявого кавалера з важким золотим ланцюжком від дзиґарка на грудях.

– Ах, ви не повірите, яке щастя знову вас бачити! – лопотіла вона, почервонівши. – Ми тут на провінції безнадійно відстали від усього европейського! Ви були у Відні? О, Пратер! Я бачила його в журналах! Як би я хотіла хоч на день проїхатися в авті Пратером! Відвідати оперу. Там знову ставлять Гаусґоферову «Лідію»? Яка розкіш! Та-там, та-там, та-та-ам, та-та-ам… О, я вмираю за Гаусґофером! Проте і ми тут не так щоб зовсім засниділи, щось і нам відомо. А якого нового романа написала пані Ільза Брунінґен? Як – знову про сім’ю Трахтенберґів? Але ж це ціла саґа! Боже мій, не вірю, що молодого Орланда застрелили! От не вірю і все. Крайте мене, ріжте мене, запікайте мене в печерицях – не повірю. Як можна? Адже се герой твору! Хіба можна героїв убивати? А ще мене дуже цікавить, чи Віра вийде заміж за графа. Пам’ятаєте, я вас прохала привезти мені щось новеньке пана Штольценберґманштайнґера? Як – привезли? Ой, яка ж я вам вдячна. Я – в боргу. Звичайно, цьомка, як завше. Ах, які ж ви милі! Уявляєш, – смикнула за рукав чоловіка, – пан Урбанович привіз мені найновіші романи мого улюбленого Штольценберґманштайнґера! Я в захваті! Ах, я ж тебе ще не познайомила. Прошу ласкаво: пан Ціммерман – пан Урбанович, львівська ливарня дзвонів «Урбанович і гурт». Чув? О, чудово! Та й ви, пане Урбанович, мали б чути про бровар мого чоловіка: «Пиво пана Ціммермана пийте звечора до рана».