Юрий Винничук - Мальва Ланда

Ну, гаразд, а як же він пояснить з’яву майтелика? Адже в цісарській Австрії барвистих майток ще не існувало! Ха-ха! Отут ми його й схопимо!

– Пане Ліндер, а цей… е-е… метелик… Як вам вдалося вивести таку здоровецьку комаху?

– Одне уточнення, пане Ціммерман, се не метелик, а май-те-лик. Бо походить він з моїх старих майток. А діло було так. Пошила жінка сукню, і залишилося в неї ще трохи краму, то я взяв і власноруч пошив собі майтки. Носив, носив, аж якось відпочивали ми тут коло ставка з жінкою, от я майтки й повісив на гілці. Коли прийшло вертати додому, я до майток, а вони – фурр! – і в ліс. Тепер літають цілими зграями. Але зате і я вже майток не купую. Упіймаю котрогось майтелика, поношу та випущу на волю, – іншого ловлю. І так уже кілька літ. Коли і вам теє, то, будь ласка, носіть на здоров’я.

Вони пройшли ще кільканадцять метрів, і перед ними вигулькнуло синє око ставка з берегами, що були викладені замшілими брилами. Вода була такою прозорою, що глибоке дно проглядалося, наче крізь побільшуване скло. Барвисті рибки миготіли серед тугих стебел, великі бульбахи здіймалися вгору і лускали обабіч лапатого латаття. В глибинах ставка вимальовувався якийсь невиразний контур, у якому було важко щось розпізнати, крім загуслих сутінків, що заплуталися в зелень, а ввечері поволі підносяться на поверхню, сходячи з плеса, мов з неба, і розтікаються по саду, втоплюючи в себе усе живе й неживе. Коли воно починає там на дні рухатися, рибки блискавично шугають врозтіч і на безпечній відстані завмирають в тривожному заціпенінні. Ставок, можливо, живе якимось своїм окремим від тропічного лісу життям, виявляючи повну байдужість до людей. Натомість джунґля із кожним наступним кроком вмикає усе нові й нові програми, котрі, накладаючись одна на одну, творять таку ж дрімучу, як і ці нетрі, какофонію, а вона, проникнувши до вух, роз’їдає перетинки і бурхливим струмком вливається у мозок, затоплює всі русла, яри і вибалки, що уже не відаєш, де ліс гучить, а де твоя голова відлунює…

Неподалік від ставка на просторій галявині росла велетенська квітка на товстому завгрубшки у людську ногу стеблі, котре ледь-ледь надималося, наче квітка вдихала і видихала повітря. Стулені докупи пелюстки хижо-червоної барви своєю яскравістю настільки разили очі, що не відразу око виловлювало драбину сперту на квітку.

– Навіщо вона? – поцікавився пан директор.

– Щоб було зручніше годувати квітку.

– А чим її годують?

– Зараз побачите.

І саме в цю пору з’явився набурмосений пан Дезидерій Фляк із якимось худорлявим молодиком, а за ними юрбою сунули в’язні з урочисто-поважним виглядом.

– Це той хлопець, якого мають стратити? – спитав пан Ціммерман.

– Так. Революціонер місцевого значення.

– За що ж його чекає така кара?

– А за те, що розкидав по місту листівки.

– Що ви кажете! Цікаво, що на тих листівках писалося.

– А уявіть собі – нічого.

– Як то – зовсім нічого?

– Ані словечка.

– То се був чистий папір?

– Найчистіший на світі.

– Але ж ви жартуєте! Як можна карати на смерть людину, котра поширювала чисті картки?

– Шановний пане Ціммерман, десь у Львові чи у Відні така діяльність і не вважалася б протизаконною, але у нас, у цій забутій Богом і цісарем дірі, навіть чиста картка паперу мусить викликати підозру.

– Але ж там нема ані слова!

– І не потрібно. Кожному й так відомо, що там має писатися. Часом такий чистий аркуш набагато небезпечніший, аніж списаний, бо зі списаного вичитаєш тільки те, що на нім написано, і ані слова поза тим, а з чистого аркуша можна вичитати далеко більше. А як на котрусь бунтівливу голову, то така листівочка ого-го які приспані ідеї може пробудити!

Хлопець виглядав на цілком спокійного і навіть перекидався із в’язнями жартами, роззирався з цікавістю навкруги і прицмокував, слухняно дозволяючи вести себе до драбини. Пана Ціммермана здивувала така хоробрість, але пан Ліндер пояснив, що справа тут не в хоробрості, все значно простіше. Виявляється, приречений на страту зовсім цього не підозрює, думаючи, що зараз відбувається ще один черговий обряд, яких він уже побачив тут, у в’язниці, чимало. Пан Фляк підійшов до стебла і постукав пальцями:

– Ку-ку! Пора ням-ням!

У тую ж хвилю квітка почала збуджено дихати, а пелюстки її заворушилися, затріпотіли й почали поволі розкриватися. Хлопець і далі стояв спокійно, нічого не передчуваючи. Захвилювався він лише тоді, коли ззаду до нього підкрався пан Фляк, зав’язав чорною хустиною очі і підштовхнув до драбини. Хлопець слухняно піднявся і спинився біля самого пупляха. Розкрита квітка мала тепер вражаючі розміри, у ній завиграшки помістився би вершник з конем. Але що було там, усередині, з землі годі було розгледіти. Однак щось там таки було, бо звідти долинав чийсь подих, якесь мимрення, булькотіння, щось наче шепотіло і постогнувало, а самі пелюстки здригалися, мов у пропасниці. Хлопець затупцяв на місці, стривожено повернув голову до глядачів і спитав: