Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Пане Ліндер, а хто сей молодий драматург?

– Чому ви ним зацікавилися? Адже ви не бачили тієї вистави.

– Ну, оскільки я тепер маю працювати на вашому терені, то було б дуже мило з вашого боку нас познайомити. Адже майбутні страти-вистави плянуватиму вже я, чи не так?

– А й справді, се ж тепер ваш зобов’язок! Хе-хе! Он як воно повернулося. Ну що ж, будьмо знайомі: пан Ліндер, молодий драматург.

Пан Ціммерман ковтнув повітря і потиснув простягнуту руку. Коло замкнулося, і його надія на те, що вдасться розлущити ще одну таємницю Мальви Ланди, пукнула, мов булька на воді. Ледве чи пан Ліндер скаже щось більше, а випитувати його небезпечно. Хоча, можливо, він навмисне згадав саме про цю п’єсу, щоб спровокувати на дурні запитання.

– О-о, – видушив із себе, – сердечно ґратулюю! Не знав, що у вас такий всесторонній талант.

– Ну, що ви… просто беру приклад з нашого цісаря. Адже він потаємно пише п’єси. І теж під прибраним іменем. Ось, наприклад, ми виставляли такі його шедеври як «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»… Чудові речі. А головне – море крові! Як у Шекспіра. А це якраз те, що нам треба. Народ просто шаленіє. І що ви гадаєте? Деколи ми змушені таку виставу розтягнути на кілька днів, бо публіка ніяк не може погодитися, що вона триває лише дві години. Тут уже я повинен сам допрацьовувати чужі п’єси, дописувати діальоґи, монольоґи, цілі сцени, щоби з двох годин зробити хоча б вісім-десять.

– Єгипетський труд!

– І не кажіть! А що я за це маю? Нічого. Лише моя родина знає, що се я таке чудо ушкварив. І більше ніхто. От така, бачите, важка доля державного діяча. А у мені ж дрімає талант драматурга.

– Чому дрімає?

– Та тому, що я встиг написати лише одну п’єсу. Все інше – це переробки, переспіви і переклади. А якби мав більше вільного часу, то я б накресав, може, не менше від Шиллєра… Мене тягне експериментувати! Зробити революцію в театрі. Вивести його з замкнутого простору на відкритий, перетворити ціле місто на театральну сцену і змусити геть усіх мешканців чинити лише те, що написано в п’єсі! Уявляєте? Я б написав ґрандіозний твір у безлічі томів, де було б розписано по днях життя міста, поведінка кожного мешканця. Що він має говорити за сніданком, в праці, у вільну годину, що має бурмотіти у сні, що думати, про що мріяти. Я б описав навіть сни на всі ночі! О, се була б справжня «Божественна кумедія»!.. А сам я лише ходив би з книжкою і, як режисер, перевіряв би, чи не відійшов хтось од сценарію, чи не змилив священного тексту… Гадаю, що якби вдалося відповідно видресувати людей, то вони б і по моїй смерти старанно наслідували свої ролі… Яким би легким і радісним було їхнє життя! Не життя, а пісня! Усього й проблем, що вивчити слова. А слів тих не так уже й багато. Я взагалі вважаю, що літератори вчинили велику дурницю, понавигадувавши безліч нових слів. Тепер кожен словник – це дрімучі хащі, в яких легко заблукати, але вибратися напростець неможливо. Я б викреслив відсотків дев’яносто. А з тих десяти, що зостануться, вибрав би не більше як п’ятсот. Таким чином, вивчити свою роль на багато років уперед не коштувало б жодних зусиль. Фактично усі репліки були б комбінацією одних і тих же слів.

Пан Ціммерман ухопив пана комісара за правицю і міцно потиснув її:

– Ви геній! Ваше місце там! – вказав у бік Відня. – Ні – там! – вказав на небо. – Вам слід сидіти на Олімпі і смикати за ниточки усе людство! Яка шкода, що такі неземні таланти погибають в таких дірах!

– Ах, пане Ціммерман! – сказав пан комісар, глянувши у небо. – Якби я був сонцем, то у мене кожен би мав свою тінь. Я зворушений до глибини душі вашими словами! Ви дійсно патріот і державний муж. Ви розумієте, кого потребує наша країна. Та, на жаль, усі мої геніяльні пляни й проспекти нуртують лише у моїй голові. Я не можу розірватися на частини і обіймати аж таку кількість посад. Мушу себе постійно обмежувати, мушу вибирати між мистецтвом і політикою.

– Але з іншого боку, якби вам вдалося написати оцей свій епохальний твір, то можна було б покинути усі інші посади. Адже життя точилося б по насмарованій колії. Ні вправо, ні вліво. А ви, яко режисер, лише де-не-де вносили б цінні поправки та підказували б зі свого суфлерського кабінету котрусь репліку, або навіть не репліку, а одне слово, або навіть не слово, а йно півслова, ледь помітний мрук!

– Далебі, пане Ціммерман, ви, як ніхто інший, зазирнули в мою душу. Люди вже так створені, що постійно потребують вождів і диктаторів, котрі б опікувалися ними, як вівчар отарою. Потребують диктатора дужче, ніж Господа, бо ж лице Господа сховане, і перед ним не можна схилятися. Люди мусять бачити, перед ким схиляються. Для цього й Ісуса розіп’яли та прицвяхували, щоби вічно він висів перед очима. Отак і диктаторські парсуни мусять висіти на кожному кроці – усміхнене батьківське обличчя з ледь помітною посмішкою, теплий, але владний погляд… Коли нема вождя, народ м’якне, ниціє духом, хилиться за вітром…