Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Бачу, обов’язків у мене не так уже й мало. Подивляю вас, пане Ліндер, як вам, одному, вдавалося здолати таку фуру роботи!

– Але я так само жертва своїх надій і сповідань. Я вірю в те, що моя скромна праця буде визнана там, нагорі, і коли-небудь найясніший пан цісар згадає про мене і викличе до себе до Відня. Може, ласкаво допустить до трону, я впаду навколішки, а він почепить мені на груди золотого хреста. І скаже: «Пане Ліндер! Вами пишається вся наша імперія!..» Або ще ліпша така картина… До нашого містечка прибуває справжній потяг по колії, що прокладена всього за одну ніч, прибуває потяг, весь у лямпіонах, стяжках, квітах, прапорах, а з нього виходить пан цісар і каже до тлуму, що висипав на двірець: «Чи се є славне місто С.?» «Так є, пане цісарю!» – відгукує тлум одним подихом. «А чи є серед вас видатний діяч сучасности пан Ліндер?» І тут мене підносять на руки, і я пливу, пливу на руках, мов на хвилях, і ось, коли підпливаю до пана цісаря, то пан цісар скидає свою цісарську корону і вдягає мені на голову зі словами: «Вітаю вас, пане Ліндер, яко єдиного і найзаслуженішого спадкоємця мого трону, бо ніхто з гіллястого дерева Габсбургів не вартий цеї чести, крім вас!» А тоді всі: «Гурра! Віват! Най жиє!»

Пан Ліндер так захопився розповіддю, що в якомусь самозабутті останні слова вже прокричав на всю горлянку, чим ураз збаламутив в’язнів, бо вони вмить покинули роботу і теж почали галайкати «віват», аж їм писки побуряковіли. Та ось пан комісар вдячно всміхнувся, підняв долоні догори, і вітання вляглося, а робота закипіла.

– То ви, пане Ліндер, ще й цісарська родина! – подивувався пан Ціммерман. – І я це дізнаюся щойно тепер, з промови, виголошеної в афекті? О-о, щиро схиляюся перед вашою скромністю.

Пан Ліндер опустив очі, а пан Фляк сказав:

– Властиво, я не знаю більш скромної особи, аніж пан Ліндер… Він настільки скромний, що зовсім забув про страту, призначену на сьогоднішній день.

– О! – вигукнув пан Ціммерман. – То нині має відбутися страта? А кого, прошу я вас, мають стратити?

– Гм… І справді, я забув, – сказав комісар. – Все ж таки на одну голову стільки обов’язків забагато. Чи не того жевжика маємо уколошкати, що розклеював по цілому місту бунтівливі листівки?

– Еге, маєте рацію, – відповів пан Фляк. – Якраз того. Засидівся вже, бідачка.

– Ну, то підіть за ним, пане Фляк, а ми з паном Ціммерманом потихеньку почимчикуємо собі до нашої оранжереї.

– До оранжереї? – здивувався пан Ціммерман.

– Еге ж, пане директоре. Саме в оранжереї знаходиться одне із місць страти. У нас кожна страта мусить приносити й користь. Тому частина страчених гине в театральних виставах. І, скажу вам, геть усі приречені прагнуть загинути саме на сцені. Для цього діла в нас тривають спеціальні репетиції, де в головних ролях мають, крім засудженого, виступати також пан Фляк і я. Решта – се професійні актори. Суть у тім, що текст п’єси відомий детально усім, крім засудженого. Тобто він знає лише загальний сюжет, але на ті чи інші репліки може реагувати як йому заманеться. Не знає він тільки того, чим ця п’єса закінчується. Йому відомо, що в самому кінці він має загинути, але як, від чиєї руки – сього не знає.

– Закладаюся, – вигукнув пан Ціммерман, – що се ви самі й вигадали!

– Аякже! Я не одне в цьому місті вигадав! – хитро всміхнувся у вуса пан комісар. – Але ходімо, пане директоре, дорогою я вам розповім ще дещо.

Вони рушили з тюремного подвір’я, вийшли знову до саду і там пан Ліндер продовжив:

– Ці вистави у нашому місті користуються надзвичайним успіхом. Народ заздалегідь тішиться, шиє собі убрання, а корчмарі торгують винами й іншими напоями, котрі своїми назвами роблять своєрідну рекляму майбутній виставі. Ну, от, наприклад, два місяці тому ми виставили п’єсу одного нашого молодого драматурга «Мальва Ланда».

Пан Ціммерман не зумів стримати свого подиву.

– Що, пане директоре, ви цю п’єсу читали? – єхидно запитав пан Ліндер.

– Ні-ні, звідки, – розгублено белькотів пан Ціммерман. – Мене вразило це ім’я – Мальва Ланда… Дуже цікаве ім’я…

– Але звідки ви взяли, що це ім’я? Хіба я щось подібне казав?

– Ні, але мені здалося…

– То не є ім’я, пане директоре, – мало не ображеним тоном твердив пан Ліндер. – То є країна. Мальва Ланда. Так само, як Голляндія, Зеляндія, Ірляндія, чи Ісляндія. Молодий драматург має право вигадати собі яку завгодно країну.

– Маєте рацію. А ви впевнені, що такої країни немає?

– На сто відсотків! Ми тут не допускаємо п’єс із місцевої чи будь-якої іншої історії, щоб не розбуджувати в масах хворобливих інстинктів. Вони неодмінно починають у невідповідних моментах ридати або зриватися з місця і навстоячки слухати пісню або рецитацію. Вважаю се є недопустимим у справжньому мистецтві.