Юрий Винничук - Мальва Ланда

Комісар вийняв з кишеньки на животі дзиґарок, дзенькнув покришкою, від чого усі в’язні враз замовкли й завмерли, пильно глянув на годинника і проголосив:

– Прогулянка закінчена!

В’язні розбіглися по обійстю, і пан Ціммерман побачив, як вони із подиву гідною заповзятливістю кинулися до роботи. Двоє в’язнів несли через усе подвір’я, зігнувшись і покректуючи, щось важке і об’ємне, але що воно було, пан Ціммерман розгледіти ніяк не міг, доки в’язні, наблизившись, не розвернулися до нього боками і не явили його очам велике і залізне ніщо. На чолах у них аж рясніло від поту, червоні жили нап’ялись, мало не лускаючи, а вуста приказували: «Ну ще ще трохи вже недалеко ну хороба тяженна бодай би її пес рівніше куди дурний рівніше…»

Пан Ціммерман примружив очі, вдивляючись уважно в те Ніщо, але воно від цього не перетворилося в Щось, а так і зосталось суцільним і неіснуючим Нічим, прозорою порожнявою, об’ємним кшталтом повітря, гарячим подихом вантажників. Потім угледів ще одного в’язня, який котив інше велике, кругле й тяжке, мов камінь Сізіфів, Ніщо. Воно було майже в його зріст, бо в’язень лиш ледь нахилився вперед, вкладаючи у кожен поштовх усю свою силу і впертість, видихаючи стогін і втому. Сорочка йому прилипла темною плямою до спини, волосся стирчало скуйовдженими пасмами, чоло було брудне від частого витирання замурзаною долонею. Чоловік котив своє Ніщо з таким самозабуттям, що пан Ліндер мусив вступитися йому з дороги, щоб не потрапити під усерозчавлюючий каток Нічого.

– Обережно, пане Ціммерман, щоб не сталося нещастя.

– Що вони роблять? – не втримався і спитав новий директор в’язниці, обводячи збаранілим поглядом терен, на якому всюди кипіла така ж фантастична праця – важка і виснажлива у своєму неіснуванні, в даремності і безглузді.

Двоє в’язнів енергійно копали грядки, майстерно імітуючи усі рухи копача, а при цьому не маючи в руках нічого, що б хоча б віддалеки нагадувало рискалі, – себто взагалі Нічого. Ще двоє садили в щойно буцім-скопану землю буцім-квіти, котрі проте зовсім не становили собою аж таке Ніщо, бо були з розфарбованого паперу. Третій в’язень виймав з пуделочка штучних метеликів і пришпилював до щойно висаджених квіточок.

– Які вони милі у своєму дитячому захопленні, – втішено похитав головою пан Ліндер. – А всі ж троє сидять тут не за крадіжку гаманця в базарної зеленярки, а за напад на банк.

– А хто вигадав саме такі квіти садити?

Пан Ліндер скромно опустив очі, а пан Фляк відповів за нього:

– А хто ж би, як не сам пан Ліндер? Він і про метеликів подбав.

– Дійсно, з метеликами воно дуже гарно виглядає, – погодився пан Ціммерман. – Шкода лише, що під час зливи ця вся краса може пропасти.

– А я вже й про це подумав, – сказав пан Ліндер. – Коли в’язні помітять на небі хмари, вони миттю усі квіточки повисмикують і занесуть до приміщення, а як випогодиться, знову висадять.

– А що фарбують ті двоє? – спитав директор в’язниці, показуючи рукою на в’язнів, котрі весело махали пензлями в повітрі. Те, що вони фарбували, знаходилося якраз посеред грядок із буцім-квітами.

– То пам’ятник панові Ліндеру, – сказав пан Фляк. – Я наказав, щоб перемалювали постамент. Раніше він мав надто непривабливу зелену барву. Зараз уже виглядає куди веселіше, чи не так?

Панові Ціммерманові закортіло спитати, якою ж барвою тепер малюють постамент, але стримався, не бажаючи видатися невихованим. Натомість спробував уявити собі цей пам’ятник і запам’ятати, на якому він саме місці височить, щоб, бува, не напоротися на нього.

– Отак і проминають тут день за днем у муравлиних турботах. Праця перевиховує найзапеклішого злочинця, – сказав пан Ліндер. – І вам, пане Ціммерман, тепер слід дбати, щоб забезпечити їх якоюсь корисною роботою. В’язні не повинні байдикувати. Усе це, що ви бачите, називається каторгою. Люди важко працюють, не бачачи жодних плодів своєї праці. Але коли вони врешті роблять поступ у вихованні себе як громадянина, тоді їх милостиво переводять на іншу, легшу працю. Там уже вони дістають у руки різноманітні знаряддя і створюють весь добробут і затишок в’язниці. Шиють одяг, перуть, куховарять, прибирають, розводять курей, гиндиків, кролів, свиней тощо. Одним словом, тут маємо ціле суспільство, котре себе повністю забезпечує. Таким чином, я не витрачаю ані шеляга з тих державних коштів, які мені виділили для утримання в’язниці. Всі ці гроші отримує мій комісаріат, котрий з іще бурхливішою енергією кидається у вир…