Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Пане Ціммерман… – заквоктала вона. – Мені так соромно, я така збентежена, зовсім не хотіла вас відволікати, але не втрималася…

Тут вона підвелася на ноги і підступила ближче, випромінюючи довкола себе жар африканської пустелі.

– Зрозумійте мене – я жінка, я мати… Я переживаю за свою доньку, як у вас там усе складеться… У неї це вперше, вона така тендітна, а ще ж така вразлива… Розкажіть мені як матері, чи все гаразд, чи не увередили ви мою голубоньку? Я хочу знати всі деталі. Я мушу це знати.

Пані Ліндерова притислася до зятя, і він відчув, що тіла їхні пасують одне одному, як два черевики. То була рідкісна гармонія, коли кожна випуклість знаходить відповідну западину, а кожна складка прилягає до своєї улоговини, мов улита.

– Не соромтесь мене, пане Ціммерман, я мати, я мушу знати все-все-все. Зі свого боку обіцяю товариську пораду.

Животом своїм попихала його перед себе, а він задкував і задкував, доки не повалився на ліжко поруч Олюні.

– Я вас навчу, я вас всього навчу, пане Ціммерман, – муркотіла матуся і спритно перевернула улюбленого зятя на себе.

А він був настільки ошелешений цим бурхливим натиском, що навіть не опирався, хоча мав би це чинити задля порядку. Адже поруч, як не трагічно, лежала Олюня, і коли вона ненароком очуняє, то що можна буде пояснити в цій ситуації? Що матуся вирішила надати консультацію? Пані Ліндерова так спритно упоралася зі своїм материнським обов’язком, що зятеві залишилося тільки спокійно собі лежати на пухких тілесах, дозволивши хвилям гойдливо нести його тіло кудись у тропічний обрій, на коралові острови з височенними пальмами, котрі родять кокосові перса. Хвилі жбурляли його високо-високо, а коли він уже падав сторч головою і здавалося, ось-ось розіб’ється на друзки, вони підхоплювали його на пінисті гребені і м’яко опускали додолу, а в цей час із глибин синіх, з безодні таємної спиналися стебла в’юнкі і обплітали ноги та руки, теплі риби припадали до стіп і обціловували жадібно, а меви співали осанну… В очах засвічувалися барвисті архіпелаги і гасли, але натомість спалахували нові і вражали своєю красою… «Камо ся пливе, чужинцю?» – питали солодкі містралі і хихотіли в кошлату піну хвиль. А сонно-плинне танго моря непомітно перейшло в гопак, і морець нещасний з вибалушеними очима розпачливо намагався пійматися руками за стебло, за пальми, за берег кораловий, за риб’ячі хвости і крила чаїні, аби лише втриматися на поверхні і не шубовснути у невидь незгасну. Його кидало й підкидало, під ним ревло і стогнало, висотувало до краплі, і коли руки його урешті вхопилися за щось міцне і надійне, то відчув, що тіло його пронизав струм і він, мов уражений правцем, задубів, усе в ньому замкнулося і скрутилося – спалах в очах, шум води, що стікає з бачка, крик підбитої чайки, виверження вулкану…

Пан Ціммерман, усе ще трусячись від екстазів, звівся на рівні й окинув оком широке поле бою – обидві повержені Юнони лежали перед ним без тями в однаковісінькій позі, розкинувши ноги. Видовище було зворушливе й величне. Та довго ним милуватися не довелося. Кожної хвилини могла очуняти Олюня і, уздрівши побіч себе оголену натуру коханої матусі, зомліти знову, а то, чого доброго, й збожеволіти. Попробував смикнути пані Ліндерову за ногу, нога була важка і монументальна, та це мало що дало, пані дому ані не здригнулася і продовжувала перебувати в солодкій знемозі з опалою щелепою. Тонкі ніздрі засьорбували повітря, котре потім вихрюкувалося назовні, виповнюючи покій таким знайомим для Бумблякевича і незнайомим для Ціммермана рохканням радіоприймача. Двома пальцями затис ніздрі господині, а рота прикрив долонею. Цей спосіб дав свій результат – тіло здригнулося, засмикалося, в роті зачавкало, і крізь пальці пана Ціммермана видобувся розпачливий стогін. Розплющені очі зблиснули жахом, і пані Ліндерова повернулась до тями.

– Що зі мною? Де я? Чому я гола?! Ах, ви мене зґвалтували! Негідник!

То лівою, то правою рукою намагалася приховати свої сороміцтва, але вони були такого обширу, що домогтися цього зуміла б хіба тоді, коли б мала долоні, як лопати.

– Цс-с-с! – приклав пальця до вуст. – Розбудете Олюню! Негайно тікайте, щоб не було шкандалю. Невже ви хочете розбити моє перше кохання?

– Ах, який ви жорстокий! – закректала матрона і почала важко зводитися на ноги. – Заманив мене, спокусив, обманув, наобіцяв, використав як міг, а тепер мене…

Пан Ціммерман мовчки виштовхнув тестьову з покою і зачинив двері. Олюня розплющила одне око. Воно ковзнуло по стінах, вибігло на голу статуру законного мужа і почало повільно скочуватися додолу, доки не завмерло на його широкому животі, з-під якого ледве-ледве було помітно якусь зморщену й здохлу штукенцію, котра нагадувала кошеня, розчавлене автом. Око заплющилося. Пан Ціммерман переступив з ноги на ногу, почіхав живіт і влігся коло Олюні. Ніжки її повільно зійшлися докупи. Потім розплющилися обидва ока, і пролунало зітхання.