Юрий Винничук - Мальва Ланда

– А тепер вітання! – пролунав голосний щебіт пані Ліндерової.

Пан Ціммерман побачив, як усі несподівано хутко змахнули недавні сльози і наввипередки кинулися їх обнімати. А пані Ліндерова в екстазі щастя так засмоктала губи молодого, що мало всі зуби разом з язиком не висмоктала. Її повні груди вирували, як спінений океан, і Ціммерман відчув себе безборонним човником, що зблукав на тих хвилях. Її живіт притиснувся так міцно, що коли у молодого тьохнув у штанах соловейко, пані Ліндерова мало не гепнулася. В голові у неї закружляло пелюстками і пішов легенький весняний дощик.

– Ах, мамусю, – ледве відірвала її від свого коханого Олюня, – дай же і мені потішитися!

Зробила це дуже вчасно, інакше б пані Ліндерова зомліла. Відступивши на пару кроків, важко осіла на лаву й закотила очі – все її нутро йшло ходором, мов би хтось невидимий ґвалтував її у хвіст і в гриву і, мабуть, перебуваючи в повній несвідомості, прошепотіла: «Ще, ще, ще, о-о-ох!» Ніхто в загальній метушні не почув цих компрометуючих стогонів, лише з кущів озвалося утішне хихотіння карлиці.

– Просимо всіх за стіл! – проголосила пані Флякова. – Де наше святкове вгощення? Що за неподобство?

– Одну хвилинку! – кинув на бігу пан Ліндер і, пірнувши у квіти, виволік дерев’яного розгоцьканого возика, на якому громадилися таці з різноманітними салатами, канапками, яриною, драглями, ковбасами й тістечками та пиріжками. А коли з’явилося ще кілька пляшок вина і шампана, пан Ціммерман зрозумів, як глибоко поважає його тесть.

– Браво! Браво! – ожила пані Ліндерова.

– Панове, – сказав господар, – усе частування призначалося для поминальної вечері на честь страченого шпигуна, як це у нас віддавна заведено, але оскільки маємо нині весілля, котре є не менш урочистою подією, то…

– Хвильку, – зупинила його дружина. – Ти хочеш сказати, що все це ще від учора знаходилося в кущах? Адже страта відбулася вчора. У тебе все в голові перемакітрилося.

Пан Ліндер наморщив чоло і сказав:

– Прум-прум-прум! Від учора воно не могло знаходитися в кущах, бо при такій спеці неодмінно б зіпсувалося. З цього випливає, що це все готувалося нині. І якщо готував не я, то хто?

– Спитай лакея або кухаря, – порадила пані Флякова. – Дизю, налий усім вина. Вип’ємо за здоров’я молодих.

Пан Ліндер упродовж цілої забави тяжко роздумував над останніми подіями, намагаючись якось склеїти докупи усі часові відтинки, але це було не так просто – вони випорскували, плуталися і розчинялися в потоках вина.

– Усе дуже смачне, – похвалив пан Ціммерман, – прошу передати мої найглибші шанування вашому кухареві.

– Зворушений до сліз, – відказав пан Ліндер. – Чи не будете заперечувати, аби завтра ми з вами оглянули в’язницю?

– Татусю, ти дуже квапишся, – втрутилася Олюня. – У нас іще попереду цілий медовий місяць.

При згадці про медовий місяць у пані Ліндерової знову проступили сльози на очах.

– Одне другому не заважає, – стояв на своєму пан Ліндер. – Пан Ціммерман огляне установу, якою надалі керуватиме вийнятково сам, без моїх втручань. А це потребує досконалого ознайомлення з місцем праці, інакше нас чекатимуть несподівані комплікації. Як ви на це дивитесь, пане Ціммерман?

– Я дивлюся позитивно. Обов’язок – понад усе.

– Оце є відповідь справжнього громадянина, – втішився комісар і налив вина. – Мусимо випити за нового директора найкращої в’язниці в цілій Галіції! Віват!

Келишки весело дзенькнули, до саду проникли сутінки, легенький мерехтливий туман придушив траву та почав спинатися на гілля кущів.

Опинившись у покої, відведеному для молодят, пан Ціммерман відразу ж почув у всьому тілі божевільну втому. На щастя, Олюня кудись випурхнула, зоставивши його на самоті, і то був найбільший дарунок, який лише могла зробити. Але розумів, що блаженство самоти не триватиме довго і Олюня вибігла, мабуть, лише для того, щоб зодягти щось спеціяльно наготовлене для такої урочистої події, як шлюбна ніч. А матуся, либонь, ще й лекцію прочитає, як слід віддаватися мужчині…

А так, по правді, то йому зовсім не хотілося ніякого віддавання, радше б виспався добре. За короткий час така навала найрізноманітніших жінок! За все своє життя має тепер надолужити чи як?

І в оцю мить відчув пекельну ностальгію за домом. Там би він ліг тепер до ліжка, почитав щось на сон, а потім, згасивши світло, викликав би в уяві ту маленьку дівчинку в біленьких мереживних майточках, пропахлу родзинками, імбиром і кардамоном, пухкеньку, наче пампушка з рожею, притрушена цукровою пудрою. Легенько, наче серветку, скидаєш ці майточки, здмухуєш пудру цукрову й цинамон і відкушуєш пінявий зефір, що відразу ж тане у роті, лишаючи по собі на піднебінні і язику щемливий спомин. Язиком добираєшся до самого центру пампушки, до червоної і невимовно пахучої рожі, котра назустріч тобі уже їжить пелюстки, соки свої нуртує і полум’ям зблискує. Що ти зі мною робиш, запитує маленька дівчинка голосочком розімлілим і таким тонесеньким, як дзюркіт роси. Я куштую тебе, я смакую тебе, я висмоктую тебе геть усю по цитринах і пелюстках, по кожній крапелинці, я п’ю тебе тут, і тут, і тут – а тут найдужче, бо тут є сутність світу, кінець його і початок, падіння і вознесіння, голод і ситість, жах і втіха, небо і пекло. І жадібно, шматочок за шматочком з’їдає її усю, до останнього схлипу, до останнього позирку, до останнього подиху…