Юрий Винничук - Мальва Ланда

За вікном пролунало обережне шелестіння, заворушилася штора й на підвіконні об’явилася карлиця.

– Еміліє! – скрикнув пан Ціммерман і підскочив до вікна, чи то щоб затулити її собою, чи то щоб зіпхнути у сутінь саду. – Як ти сюди дісталася?

– По дереві вибралася. Я як мавпа. Ти чого тут застряг? Ми ж мали сьогодні вирушати.

– Я потрапив у пастку. Сьогодні мене взагалі мало не стратили за шпигунство, але, на щастя, тесть пана Ліндера вигадав спосіб, як урятувати.

– І тим порятунком є женячка? – спитала осудливо карлиця.

– Ліпше вженитися, як бовтатися на сливі.

– Хе-хе, це ще не знати. Ти собі думаєш, як ви хитро обдурили пана Ліндера, а я собі думаю, як же хитро вони всі позбиткувалися над тобою.

– Наді мною? Що ти маєш на увазі?

– Те й маю, що з тебе зробили йолопа, та ще й за твій кошт. Ну, та менше з цим. Коли думаєш скінчити цей цирк?

– Не знаю. На це може піти кілька днів. Мушу спочатку приспати їхню пильність і вдати, ніби я в захопленні від усього цього. Завтра стану директором в’язниці. Це вже ліпше, аніж в’язнем.

– Ніяких кілька днів. Завтра ввечері вирушаємо. Ми прийдемо за тобою.

Вона ледве встигла зіскочити з вікна на дерево, як до покою зайшла Олюня в білій сорочці до самої підлоги і з розпущеним довгим волоссям.

Пан Ціммерман закляк на місці, не відаючи, з чого почати і що має казати. Олюня теж стояла в якомусь соромливому заціпенінні і то піднімала, то опускала густі повіки.

– Кохана! – нарешті видушив пан Ціммерман те заповітне слово, яке видалося йому найбільш доречним у цій чарівній ситуації.

– Ах! – скрикнула Олюня і кинулася на шию.

Прийнявши її на свої широкі груди, пан Ціммерман відчув, як жага клекоче в цьому витонченому тілі і як кожна клітинка прагне, ні – вимагає, пестощів, а під сорочкою ж бо нічого-нічого, тільки вечірнє тепле повітря, запах жасмину, сюркіт стрикоників, шелест трави, сяйво місяця… І ось він піднімає сяйний серпанок сорочки, піднімає його усе вище і вище, і в притьмареному покої засвічується пломінь жіночого тіла. Тіло бере його за руку й провадить до широкого ліжка, а він по дорозі розщіпає ґудзики і позбувається шкарлущі.

– Який ти кругленький! – стогне тіло і випростується на перинах, і руки свої здіймає йому назустріч. – Ляж на мене, придуши мене, щоб я задихнулася в твоїх обіймах!

Але він боїться її увередити і, вклякнувши поруч, обціловує перса й живіт, ковзаючи долонями по всіх закамарках.

Ні, вона так не хоче, вона хоче, щоб він пригнітив її усією своєю вагою, це нічого, що в нього такий великий живіт, він розплюснеться, вона хоче опинитися під цією горою. І він лягає і чує, як миттю ноги її попід ним розходяться і він западає у стиглу й гарячу мармуляду. Ще тільки короткий стогін розкоші, й тіло її завмирає. Олюня знепритомніла від надміру почуттів. Порати панну, котра лежить, мов мертва, це все одно, що кохатися з подушкою.

За вікном знову почувся шелест, хихотіння, а потім безцінна порада:

– Грай, поки тепла! Хі-хі-хі-хі!

Пан Ціммерман схопив з вази яблуко й люто пожбурив у вікно. В темряві пролунав удар, скрик «Ой! Убили!» і глухе падіння маленького тіла. Підбігши до вікна, почув, як тріщать гладіолуси і лілеї.

– Забив, скурчеляга! Ой, забив, кунда кундувата! А щоб тобі андрути скисли! Щоб тобі прутень закрутило, як свинячий хвостик!

– Цить, вар’ятко! – зашипів на неї. – Пробач, я не знав, що це ти.

– Ага, не знав! – не повірила карлиця. – Хто ще, крім мене, міг видряпатися на вікно? Тепер я весь пулярес поколола до тих чортових квітів! Ну, що – як любов? Дається, як звір, нє? Хі-хі-хі-хі! Давай, вріж їй, щоб аж завила, щоб аж дибки стала! Чого ти? А я помилуюся. Знаєш, як цікаво?

І вона знову почала дертися на дерево.

– Здуріла? А ну киш звідси!

– Давай, файдоль її, засандаль, щоб аж баньки вилізли, відмолоти як належиться! – і спиналася далі.

– Слухай, якщо ти не заспокоїшся, то я знову чимось пожбурю! Що за дідько! Кохання – справа глибоко інтимна, і я не бажаю, щоб за мною підглядали!

– Чого ти пінишся? Спокійно. Я ту справу знаю. Давай – уперед! Вали її, телицю! Грай і слухай, чи дихає!

– Я не можу це робити, коли за мною хтось підглядає. Я можу дістати скрут кишок.

– Я тобі допоможу. Я скочу до вас у ліжко і почну виробляти такі штукенції, що у вас це діло піде, як по мармуляді. Давай, пробий її, проштрикни, як галушку! Вперед! На барикаду!

– Замовкни! Ти розбудиш цілий будинок!

– Не бійся. Пан комісар захмелів і спить без задніх ніг, пані Ліндерова купається в лазничці, а старі Фляки хроплять, аж заходяться.