Юрий Винничук - Мальва Ланда

Комісар поліції заплющив очі, розплющив очі, сказав «брррр!», ляснув себе в чоло і метнувся до столу, де вже пан Ціммерман послужливо підлив йому рому.

– Х-хе! – видихнув алькогольове повітря і уважно подивився на пана Ціммермана: – То кажете, що… угу… пан Ціммерман… так?… завітав до нас сьогодні… А вчора ми стратили шпигуна?… А сьогодні завітав до нас пан Ціммерман, який ненароком… що ж – буває!.. капка в капку схожий на… гм… Бумблякевича… страченого нами… себто покійного…

– І що це тобі, любий, прибандюрилось? – засміялася пані Ліндерова. – З якої се причини ти вирішив жартувати з нами? Пан Ціммерман аніскілечки не схожий на покійного. Ти тільки уважніше придивись! Пан Ціммерман і на зріст вищий, і в статурі худіший, а обличчя в нього яке шляхетне, просто живцем зійшов зі старовинних портретів! Ну, чисто тобі сенатор або якийсь значний магнат! А тим часом у пана Бумблякевича не було жодної риси, яка б промовляла про шляхетність. Небіжчик мав посполиту фізію і поведенцію. Про це говорить хоча б той факт, що він потолочив нам квіти. Тепер на тім місці, де він потолочив, його й поховано.

– Ну, що не кажи, але пан Бумблякевич був чоловіком розумним, – сказала пані Флякова. – Попри відсутність шляхетности, в нім відчувалася внутрішня доброта і добрий вишкіл. Шкода, що так передчасно зійшов у могилу.

Пан Ліндер підійшов до хреста і тупо оглянув табличку.

– Я хочу знати… Ви всі настоюєте, що сьогодні четверте серпня?

– Звичайно! Так воно і є! – потвердили присутні.

– Виходить, що я один збаранів, так? У мене прогалина в пам’яті? Я твердо знаю, що повинен зараз вішати, а мені кажуть, що я запізнився. Страта відбулася. Трупа закопано. А це – пан Ціммерман. Тоді я – вар’ят! Дурналюка несосвітенний!

– Ну, не так аж! – пробувала його заспокоїти дружина. – Просто ти перегрівся на сонечку, от тобі й приверзлося казна-що, начебто ти ще не повісив шпигуна. Гірше, що ти його змилив з нашим гостем, котрий ні сном ні духом не знав, що улушпиться в таку кумедію. Мусиш тепер вибачитися.

Пан Ліндер повернувся ліворуч, повернувся праворуч і сказав:

– Панове, прошу вибачення. У нас маленька родинна суперечка. Ми, вочевидь, змилилися. Сьогодні ви вільні, до побачення… Що? Завтра? Ах так, звичайно. Завтра, якщо мене пам’ять не воловодить, призначена страта… егм… у мене записано… боюся знову щось наплутати. Одним словом, до завтра, – і, провівши адвоката й прокурора поглядом, звернувся до гостя: – Пане Ціммерман, зі мною таке вперше. Даруйте за це помутніння. Давно ви в нас?

– Сьогодні прибув.

– І так відразу з візитою?

– Пане Ліндер, я заїхав сюди по дорозі з Туреччини, де винятково вигідно продав контракт на наше пиво. І, уявіть собі, прогулюючись цією затишною вуличкою, раптом уздрів панну Олюню. Вона у своїй білій сукні читала книжку в садочку, і я, угледівши її…

– Перепрошую – крізь мур?

– Ну, що ви, крізь дірочку в мурі.

– Крізь дірочку? Яку дірочку? В мурі нема жодної дірочки!

– Ви хочете сказати – не було. Бо то я, вибачайте, її провертів.

– Що? Ви провертіли дірочку? З якою метою?

– Щоб побачити вашу доньку.

– А звідки ви знали, що вона саме в саду і саме навпроти вашої дірочки?

– Е ні, це дірочка була навпроти вашої доньки.

– Мене цікавить одне: що було раніше – дірочка чи донька?

– Дірочка… тобто донька… Якщо мати на увазі дірочку, котра в принципі була пізніше, бо якби не Олюня, то звідки б узятися дірочці, але оскільки Олюня таки була в садочку, то й дірочка виявилася цілком доречною, що й дало мені змогу підступним чином оглянути об’єкт мого де-не-де місцями подекуди навіть палкого взагалі кохання, котре зародилося в дірочку.

Пан Ліндер заплющився і стояв, сопучи голосно носом.

– Зараз я принесу каву, – щебетнула Олюня і спурхнула.

– Любий, сядь біля нас, – провуркотіла пані Ліндерова. – Ти знову виставив голову на сонце.

Пан Ліндер слухняно сів за стіл, поворушив бровами і сказав байдужим тоном:

– У татуся чудова беретка.

– Погода розкішна, – мовив пан Ціммерман. – У Львові, либонь, не така спека. А то, може, й дощ.

З ніжним дзумрінням комісарові на чоло сіла зелена муха і стала діловито тицяти носиком. Пан Ліндер узяв зі столу Олюньчину книжку, прочитав її назву і, прицілившись, гаратнув себе в чоло. Коли знову поклав книжку на стіл, то на чолі вже красувалася біляво-червонаво-зелена пляма. Пані Ліндерова плюнула в серветку і витерла її.

Олюня принесла паруючу каву, розлила у горнятка і всміхнулася таткові: