Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Що таке? Дощ падає?

– Слухай, старий. Біда. Ми, себто ви, засудили нашого гостя до кари смерти, а виявилося, що він збезчестив нашу Олюню. Уявляєш? Тепер треба негайно їх женити. Але це тільки півділа, бо ж, якщо його повісять, то Олюня лишиться молодою вдовою.

– Це все-таки ліпше, аніж лишитися молодою лярвою, – сказав пан Фляк.

– Авжеж, але теж недобре. Ми знайшли інший вихід. Коли б підкупити панів адвоката, пана Ліндера, пана ката і тебе особисто, то можна б постановити, що ніякого суду насправді не було. А коли не було суду, то й нема кого страчувати. Добре ми придумали?

– Геніяльно, як усяка нісенітниця. Стількох людей підкупити відразу – це великий клопіт. Адже доведеться говорити з кожним окремо, вмовляти, переконувати, а за півгодини з цим упоратися неможливо. Залишилося рівно тридцять хвилин до страти. Треба думати, що можна вчинити за цей час.

– Мій старий таки має кебету, – похвалила його жінка. – Тоді що ти запропонуєш?

– Можу запропонувати таке. В документах зазначено, що суд відбувся третього серпня 1913 року, і цього ж дня має відбутися страта. Себто, сьогодні. Так?… А ми, не рухаючи й пальцем документів, бо ж це таки святая святих, робимо тільки одну-єдину поправку. А саме: узгіднимо між собою, що сьогодні не третє серпня, а – четверте! Га?

Жінки перезирнулися в повному оторопінні. Бумблякевич потягнувся і сказав:

– Як це можливо, щоб сьогодні було четверте, коли я достеменно знаю, що сьогодні третє?

– А вас ніхто й не питає, – зашипіла йому Олюня.

– Нічого собі! – обурився він. – Вішати ж мають мене, а не вас.

– Добре, а що це нам дасть? – спитала пані Ліндерова у пана Фляка.

– А те, що коли пан Ліндер зі всіма решту панами з’являться на страту, ми здивуємося їхній появі. Адже страта відбулася ще вчора. І такій солідній компанії тут просто нічого робити.

– Але ж він побачить страченця живого!

– Ні. То буде галюцинація. Страченця поховано в квітах, як він того й бажав. Зараз я і табличку приб’ю, і хрест вкопаю.

– Але ж він буде тут! Ми ж його збираємося оженити з Олюнею! – напосідала пані Ліндерова.

– Нічого подібного, – стояв на свому пан Фляк. – Просто це вже буде не пан Бумблякевич, а хтось інший. Розумієте? Інша людина. Бумблякевича засуджено, страчено і поховано ще вчора. А нині до нас у гості завітав пан… е-е… як же його… пан… е-е… згадав!.. пан Ціммерман! От хто! Завітав до нас у гості, і ми сидимо любенько та вгощаємося. А пан Ціммерман завітав до нас через те, що просить руки нашої Олюні. Тепер – зрозуміло?

Всі задоволено кивнули головами. Крім Бумблякевича.

– Хіба я схожий на Ціммермана? Я схожий на Бумблякевича.

– Ні, ви схожі на Ціммермана, бо ви таки є Ціммерман, а Бумблякевич, царство йому небесне, спочиває сном праведним, – відказав пан Фляк і подався готувати могилу до приходу суддів.

– Боже, яка я рада! – скрикнула Олюня і кинулася обіймати Бумблякевича. – Тепер я буду пані Ціммерман! Чудово!

– Але так не поспішай, – урвала її пані Ліндерова, – пан Ціммерман ще мусить попрохати твоєї руки в татуся.

Бумблякевич збараніло озирнув жінок і вирішив, що або випив замало, або якраз забагато і, щоби з’ясувати свій стан достеменно, хильнув ще одну стопку. Вмирати не хотілося. Але женитися – теж. Олюня, щоправда, виглядала звабливо. І, може, навіть, це була найліпша з дівчат, яких він кохав, бо ж таки голову мала жіночу, а не чоловічу. І достобіса – мудру! Так хитро закрутити баки матусі й бабуні про своє безчестя – це треба мати неабиякий талант. Але як же, посідаючи цноту, вона могла так достовірно описати її втрату?

Сонце припекло лисину, і він накрив її серветкою. Думати на сонці шкідливо. Якимось чином праця мозку приманює сонячну напругу, і голова поволі починає скидатися на казан, в якому закипає духмяний росіл життя, з’являються густі рої джмелів і шугають від вуха до вуха, через що усі думки, мов пуголовки, збиваються в одну зграю і метаються сполохано по всіх закутинах, прагнучи лише одного – аби їх забули. Та не все так одразу вдається забути, котрась думка обов’язково відіб’ється від гурту і стане шашелем точити мозок.

– Я втомилася тебе чекати, – сказала Мальва. – Мені пора…

– О ні! Зачекай! Я вирвуся звідси й прилину до тебе! Ще день, ще два – зачекай!

Але Мальва в зеленій сукні літа, в стиглих вишнях і росах, в солодкім мареві суниць – відходить у таємність листя, розхиляє густе прожилля, ступає в яснозелений струмінь соків і тане, як сонячна карамеля на гарячому піднебінні.