Юрий Винничук - Мальва Ланда

Прокурор сів посередині і вже як пан Ліндер прорік:

– Слово для захисту надається адвокатові підсудного, – і, пересівши в праве крісло, продовжив голосом скрадливим і єлейним: – Шановні судді, шановні присяглі! На мою долю випала дуже невдячна місія захищати турецького шпигуна, але я мушу це вчинити, бо таке вже моє гірке покликання. Отже, викривши і розсекретивши аґента, ми повинні все ж спробувати добачити у ньому і щось позитивне, щось таке, що могло б пом’якшити провину. Ви скажете, шановні присяглі, що до шпигуна не можна ставитися поблажливо, адже за ним стоїть ворожа нам держава, котра тільки й чекає, щоб загарбати наші землі, поневолити наших жінок. І я скажу – це правда. Ніякої поблажливости для ворога! Але прошу звернути увагу на такий цікавий факт: шпигун видає себе з головою вже від перших кроків по нашому місті. Це дає змогу взяти його на гачок і стежити за всією його діяльністю. Про що це говорить? А про те, що шпигун є особою недосвідченою в своїй справі, інакше б він так легко не попався. Я не хочу тут применшити видатні заслуги пана Ліндера у висліджуванні й розкритті аґента, ворог був би рано чи пізно впійманий незалежно від своєї кваліфікати. Але щоб отак відразу? Так, це феноменальний талант пана Ліндера, але водночас і абсолютна фахова непридатність аґента. Таким чином, наш аґент робить лише перші несміливі кроки. Яко аґент, він для нас зовсім не шкідливий, і можемо дивитись на нього крізь пальці. Чисто по-людськи можна б його навіть десь і пожаліти, ба навіть відпустити з Богом. Але до цього я вас не закликаю. Бо добре знаю, що ворог мусить бути покараний, щоб іншим не здавалося, наче ми аж такі вже тюхтії й не можемо обстояти свою гідність. Мусить бути покараний, але не настільки жорстоко, щоб аж на смерть, бо ж провина його не є вже такою надмірною. Гадаю, найбільше, на що він може заслуговувати – це довічне ув’язнення.

Після адвоката промовив знову пан суддя:

– Останнє слово підсудного!

Бумблякевич звівся з крісла й сказав:

– Можна попросити келишок?

Пан Ліндер повернувся вліво, повернувся вправо й запитав:

– Не заперечуєте, панове? Ну, то прошу, пане підсудний.

Бумблякевич налив собі рому і з задоволенням випив.

– А мені! – озвалася тестьова і, отримавши свою порцію, додала: – За здоров’я шпигуна!

– Що це таке! – обурився пан суддя. – В мене таке враження, що ви не на суді, а десь на водах. Пане підсудний, ваше останнє слово!

– Що я можу сказати? – зітхнув Бумблякевич. – Я нещасна людина. Замість того щоб потрапити до замку, я забрів у це ваше містечко і встряв аж у таку халепу. А все чому? Бо ті вар’яти зжерли русалку, а вона їм помстилася, і корабель розтрощило на скелях. А якби не розтрощило, то ми пристали б до берега не тут, а там, де замок. Тепер ви кажете, що я шпигун. Можливо, так воно і є. Можливо, я шпигун. Але – не турецький. І це дуже суттєво. Турецьким бути не хочу.

– А італійським? – спитав пан Ліндер.

– Ну, це вже цікавіше. Якщо вас це теж задовільняє, то я не перечитиму.

– Нас задовільняє, – відказав суддя, порадившись з адвокатом і прокурором.

Бумблякевич налив собі ще і випив до пані Флякової.

– Здоров’я пані! Прошу мене засудити на вічне життя!

– Ах, який ви потішний! – заплескала в долоні пані Ліндерова.

Бумблякевич повернувся до неї і нагородив вдячною усмішкою. Пані Ліндерова була пишною товстулею з тих, яким увечері тридцять, а вранці – сорок п’ять.

– Пане Бумблякевич, – сказав пан Фляк, – ваша мужність і сила волі вражають. Яка шкода, що ви знаходитесь по той бік барикад… Я охоче взяв би вас своїм заступником.

– О, це ідея! – втішилася пані Ліндерова. – Мусимо його врятувати. Було б шкода, щоб пропав такий… такий мужчина…

Вона це проворкувала так натхненно, аж її пишні перса збільшилися в об’ємі, а пан Ліндер наморщив чоло:

– Вношу протест! Жодних компліментів шпигунові! Отже, підемо далі. Пан прокурор вимагає найвищої міри покарання, а пан адвокат – найнижчої, себто довічного ув’язнення. Пане прокурор, ваше останнє слово.

– Шановні колеги, – сказав прокурор, – я лише хочу вам нагадати, що довічне ув’язнення може обернутися для нас дуже великими економічними втратами, адже утримання кожного в’язня лягає важким тягарем на місцеве населення. Це викликає збільшення податків, підвищення цін та спад загального добробуту.

– Тепер пропоную останнє слово панові адвокату, – виголосив пан Ліндер.

Адвокат відкашлявся і почав: