Юрий Винничук - Мальва Ланда

– То вам відомо, що Лютеція щезла?

– Ні, цього я ще не знаю. Цього мені ще не доповіли.

– То вважайте, що я вам доповів.

– Не можу так вважати, бо ви не належите до мого апарату.

– Ну, то впишіть!

– Ге! Не так відразу! Спочатку подайте заяву, що бажаєте допомагати поліції, виберіть псевдо, я вашу заяву розгляну, поставлю печатку, а вже допіру тоді можете писати сигнали.

– Ну-у, це довго, нудно й нецікаво…

– Пане Бумблякевич, я з радою душею взяв би вас до себе на службу. Відчуваю до вас море симпатій. Душевна ви людина. Я віддав би у ваше відання цілу в’язницю. Ви стали б начальником, слава про вас облетіла б усе містечко. Та ба! Закон є закон. За годину призначаю суд, який відбудеться в садку. Лише для вас така честь. Усіх інших судять у темних непривітних приміщеннях. Це пригнічує підсудного настільки, що він, бідолаха, намагається відразу визнати всі свої провини і злочини, аби тільки хутше вибратися звідси. Але суд над вами віщуватиме неабияке задоволення. Я наперед смакую усі його нюанси.

– Це слова справжнього смакоші.

– Власне! Як ви тонко мене розумієте! Засудити вас – для мене велика честь і приємність. Я впевнений, що суд винесе для вас справедливий вирок. Вся моя родина з величезним задоволенням споглядатиме за цим священнодійством. Бракуватиме хіба що грецького хору й литаврів. А зараз, пане Бумблякевич, можете використати цю вільну годину, можливо, останню у вашому житті, як вам забажається. Рекомендую прогулянку в саду. Квіти завжди дуже позитивно впливають на самопочуття.

– Дуже вам вдячний, – вклонився Бумблякевич і встав з-за столу. І тут йому спало на думку, що вже й так нема чого втрачати, і згадав про рекомендацію від княгині. – Я маю рекомендаційного листа для пана бурґомістра.

– О-о! – відразу загорівся господар. – Чому ж ви мені його не вручили?

– Але ж ви не бурґомістр! Мені наказано передати листа до рук власних.

– То вам невідомо, що найясніший цісар доручив мені отримувати і переглядати усю маґістратську кореспонденцію? В тому числі й листи до бурґомістра.

– А що на те сам бурґомістр?

– Він тільки тішиться. Я потім йому коротко переказую найважливіше. А якщо не вірите, прошу ось наказ найяснішого цісаря. Бачите? Герб, печатка, підпис… Не змушуйте вдаватися до сили.

І Бумблякевич скорився, оскільки при застосуванні сили могли виявити й другого конверта. Пан Ліндер вихопив із його рук пакета, покрутив зі здивуванням перед носом і спитав:

– Що це за дивна прозора плівка?

– Вона оберігає від вологости.

– Справді? Ніколи не повірю, – і з тими словами встромив пакет у вазу з квітами, хвильку поталяпав ним і, вийнявши, уважно обстежив. – Дивовижа! Можна я собі цю плівку залишу? Маленька примха бідного комісара. Ось ми її акуратно розрізаємо, та-а-ак, а тепер так само акуратно витягаємо листа. Розкриваємо і… і… і…

Пан Ліндер здивовано крутив аркуш паперу в руках – він був абсолютно чистим! Там не виднілося навіть хляпки атраменту! Там не було нічого! Бумблякевич отерп. Білий папір мовби сміявся з нього, і в цій білизні ввижалася тріумфуюча посмішка Пупса, який так просто позбувся його єдиним безпечним чином – відправив туди, не знаю куди. Таємниця Пупса умре разом з ним, а Бумблякевич, вочевидь, повинен був зникнути.

– Що це має означати? – спитав комісар. – Ви хотіли поглумитися над бурґомістром?

– Я й сам нічого не розумію. А, може, воно писане молоком?

Комісар мовчки запалив свічку і потримав листа над вогником. Аркуш всихався і скручувався, як осінній лист, але на ньому не проступило ані слова.

– Тепер ви розумієте, яке щастя для бурґомістра, що саме я переглядаю усю кореспонденцію?

По цих словах зіжмаканий папір полетів до кошика.

– Я вас проведу. Зараз на мене чекає важлива робота. Мушу організувати судове слухання – запросити суддю, адвоката, прокурора, лаву присяглих. А не кажу вже про те, що всі вони живі люди і треба б їм наготувати якоїсь перекуски.

В садку пан Ліндер полишив Бумблякевича самого і повернувся до будинку. Бумблякевич кинув оком на високі мури, які оточували Ліндерову маєтність, і зрозумів, що тікати намарне. За втечу можуть ще додати.

Сад золотився у сонячнім промінні і дихав теплом, Бумблякевич пройшов декілька кроків і, розкинувши руки, мов птах, з насолодою упав на спину просто в квітник, підім’явши під себе гладіолуси, лілії, анемони і ще різні квіти, чиї назви йому не пригадались. Лежав горілиць і дивився в небо, вдихаючи пахощі. Небо втягувало у свою глибінь, його блакить протікала над Бумблякевичем з такою самою замріяною непоквапністю, що і над Мальвою. Чомусь подумалося, що Мальва у цей час теж дивиться у небо. І, може, навіть у ту саму ледь помітну цяточку серед скуйовдженої отари хмарок, які втомлено сунули до обрію.