Юрий Винничук - Мальва Ланда

Пан Ліндер зачинив шафу і плюхнувся в крісло.

– Роботи, пане Бумблякевич, незораний край. Ось хоча б вас узяти. З’явилися ви у нас… е-е… – він зазирнув у папку – ага, позавчора. А я вже не сплю. Я вже думаю про вас. Що то за птаха така завітала до нас? Що вона шукає у такій глушині? Е-е, думаю, неспроста, видно. Щось та мусить бути. І шукаю, шукаю, шукаю… І що ви гадаєте? Мої пошуки рідко не увінчуються успіхом.

– Від усього серця ґратулюю.

– І перше, що мене зацікавило: чого ви сюди приплуганилися? Я з неприхованим подивом дізнаюся, що вас сюди занесла жадоба знань. Вам кортить розкрити таємницю замку! Що ж, ідея цілком шляхетна. Вітаю! Але я не був би паном Ліндером, якби не засумнівався.

– І тут ви маєте рацію.

– У мене припис: сумніваюся – отже, існую. І от, коли я засумнівався і все уважно розважив, то дійшов дуже цікавих висновків. Я так собі зміркував: якщо хтось охочий спізнати світ, відкрити щось нове, то він їде до Єгипту, Сіяму чи принаймні до Пацикова. Але – до С.?

– Справді… хто б подумав?

– Ото ж бо й воно. Одне мені стало зрозуміло, що ви прибули-сьте до нас не тому, що якийсь там замок, не тому, що привиди, і не тому, що якась там міфічна нагорода, а з цілком певною метою.

– Цікаво…

– Так, так… З метою, котра для мене ще довго була незрозумілою. Я мучився нею, не спав, думав. Я напружено думав усі ці дні, поки ви отут швендяли. Я підняв на ноги весь свій апарат! Свого тестя, тестьову, дружину і, звичайно ж, самого себе! Я вивчав кожен ваш крок під мікроскопом. О, це була титанічна праця! Але я домігся свого. Я вас розкрив, дешифрував. Ось ви де у мене! – ляснув долонею по папці.

Бумблякевич зміряв її очима й сказав:

– Не така вже вона й груба.

– Як на три дні, то аж загруба.

– Навіть, як на три дні.

– А я кажу – загруба! – ще раз ляснув пан Ліндер.

– Можете хоч пукнути від злості, а я буду стояв на свому.

– Добродію! Ви мене дивуєте!

– Не мав такого наміру.

– Ви мене вельми дивуєте… Щойно я вам виклав усе, як на папері, і гадав, що ви зрозуміли, яка у нас ситуація. Складна ситуація. Живемо, як на пущі, далеко від світу. А через те мусимо самі давати собі раду. Мені там, – пан Ліндер показав пальцем у стелю, – довіряють. Я є в списках до найвищої нагороди.

– Яке це має значення, чи ви далеко від центру, чи близько. Мусите свою справу виконувати так само сумлінно, якби жили-сьте в пустельній Сахарі. Ви дістаєте державні гроші і повинні їх відробити.

– А я не відробляю? Я не відробляю? Та я потом і кров’ю… кожен Божий день…

– Але плід вашої праці надто злиденний. За три дні можна б і більше назбирати.

– Третій день ще не скінчився. І вночі я впишу сюди всю нашу розмову.

– Що ж, цілком слушно. Ми багато чого цінного нині висловили.

– Перепрошую! Яким ви оце тоном зі мною розмовляєте? Маю таке враження, що це не я комісар поліції, а ви!

– Ні, я не комісар. Я – Бумблякевич.

– О, видите? А говорите як комісар. Ага, до речі. Для чого ви цікавилися паном бурґомістром?

– Бурґомістр мав би знати про ту винагороду, що її оголосило «Діло».

– Бурґомістр, кажете?

– Еге ж, бурґомістр.

– Ні, він про це нічогісінько не чув.

– Ви певні?

– Цілком.

– Він ось-ось має повернутися зі Львова?

– Таке говорять.

– А хіба ви про те нічого достеменно не знаєте?

– Бурґомістр, добродію, не звітує перед скромним комісаром поліції.

– Але ж ви такий у нас усезнаючий!

– Звичайно, звичайно… на представників влади у мене теж є папка. Досить пухкенька папочка, хе-хе…

– Ну, то зазирніть до неї.

– Навіщо?

– Аби дізнатися, коли повернеться бурґомістр.

– Що ви? Отак узяти й зазирнути? Смієтесь? Та се ж святая святих! Ви навіть не уявляєте, які бомби закладені в ній!

Комісар встав, засмикнув фіранки і, озираючись, наче злодій, зашепотів:

– У мене є навіть дещо про самого цісаря! Ви уявляєте? Про нашого татка! Дай йому Боже здоров’я.

– Про самого цісаря?!

– Цссс! – приклав пальця до вуст. – Це державна таємниця.

– І ви її отак просто довірили мені? Уявляєте, що станеться, коли я рознесу цю таємницю по всіх усюдах?

– Не рознесете, – засміявся комісар.

– А то чому?

– Тому, що не скоро звідси виберетеся. «Залиште сподівання всі, хто входить». Ля-ля-а-а, ля-ля-а-а… – затягнув баритоном пан Ліндер.

– Ви хочете сказати, що я вже арештований?

– Не зовсім. Ви мій гість. До вищого розпорядження.

– А суд?

– Хочете суду? Буде вам суд. Бажання гостя для мене закон.