– А вам було б легше, якби на його місці був я?
– Та чому ви? На вас ніхто й не зазіхав. Вас пригостили кавою, а ви її вилляли на бідолашного котика. Пані Гортензія ледве сама врятувалася від вас. Ось тут у мене її звіт про цю жахливу подію. Далі ви потрапляєте до фризієра, щасливого батька родини, вірного сина імперії. Після вашої візити він цілий день пролежав у ліжку, прикладаючи компреси на очі.
– Він мене спровокував.
– Якщо вас послухати, довкола чаїлися самі провокатори.
– Так власне й було. Обоє зрадили підозрілу обізнаність у тому, що сталося зі мною до зустрічі з ними. Їх там не було. Цікаво, звідки вони знали…
– Знали що?
Ні, я не такий дурний, нехай тобі та відьма Гортензія оповідає про русалок.
– Те, про що вони запитували, ось що. Прошу мене не лапати на слові.
– Це святий обов’язок усіх наших громадян – стежити за чужинцями. Далі ви зустріли відомого борця за справедливість, поета-демократа Мартина Кару. Я не помилився?
– Так воно й було.
– Отже, підтверджуєте той факт, що саме з ним повинні були нав’язати контакт, прибувши до С.?
– Смієтеся, чи що? Я стрів його цілком випадково.
– Хе-хе! Це ж треба – щойно увійти до міста і відразу ж зустріти найнебезпечнішого з усіх мешканців С.? Призвідця усіх смут, заколотника і бунтаря?
– То він аж такий страшний? Дивуюся, чому він ще й досі не в цюпі.
– Ха-ха-ха… ну, ви мене від душі розвеселили… А як же я, добродію, ловитиму таких горобчиків, як ви, – га? Саме на такого бездрика, як Мартин, і ловлю! Ха-ха-ха-ха! Ліпшої принади годі й шукати.
– Он воно що! А він, бачте, думає, що то його так бояться зачепити.
– Бідний думкою багатіє… Хе-хе… Чим ви займалися в нього вдома?
– Вечеряли.
– А потім?
– Потім він мене запровадив до свого кабінету.
– Е-е, голубе, називайте речі своїми іменами: запровадив на стрих. Чи не так?
– Маєте рацію. То був найсправжнісінький стрих.
– Далі?
– Ми вилізли на дах і слухали музику.
– Комедія. Двоє дорослих людей поводять себе, наче бездомні коти.
– А нас було не двоє. Ціле місто сиділо на дахах і слухало музику.
– Ну і що з того? Але більше нікому не стрілило в голову вирушити до замку, щоб розгадати таємницю. Лише вам одному. Що ви там загубили? Ну, припустимо, є там привиди. І що з того? Що це змінить? Ви їх виженете, чи як?
– Ні, звичайно.
– Тоді на біса вам здалася ця безглузда мандрівка? Не пробуйте мене збаламутити. Я виразно добачаю тут сліди змови. Рихтується щось важливе і підступне. І я докопаюся до суті справи.
– Мусите. Це ваша робота.
– Авжеж, то не забава. Але, може, ви самі зізнаєтесь?
– У чому?
– Який дідько несе вас у той замок!
– Я вже сказав. Нічого більше не маю додати.
– Хто вас послав? На кого ви працюєте?
Бумблякевич розлив ром по келишках і сказав:
– Рятуймося, бо тверезієм. За ваше здоров’я. Бажаю, аби вам вдалося виловити всіх шпигунів не тільки в С., але й у цілій Галіції.
– Дякую. Це дуже мило з вашого боку. Чимраз сильніше мені подобаєтесь. І навіть шкода було б такого ґречного чоловіка стратити. Але, може, мені по знайомству вдасться вас врятувати, замінивши страту на пожиттєвий арешт.
– Це було б просто чудово. На шибениці я виглядатиму надто кумедно.
– Так то воно так, але, з другого боку, шпигун мусить бути страчений. Такий закон. Чи можу я піти проти закону?
– Ніколи в житті.
– О – видите? Ви вже мене добре знаєте. Не можу! І в цьому полягає драма порядної людини. Вона мусить розриватися межи обов’язком і звичайними людськими почуваннями.
– Єдине, що мене цікавить, – це те, хто мені дав у чоло!
– В чоло?
Пан Ліндер приглянувся і, побачивши гулю, похитав головою:
– Вдарено тупим предметом. Відразу бачу.
– Але хто це міг зробити?
– А де вас ударено?
– В одної особи в хаті.
– Що ж то за особа, коли не секрет?
– Секрет. Це інтимна історія, а я, яко людина лицарських почувань, не можу вам її зрадити. Особа та, до речі, щезла. А коли я вийшов на поріг за нею, то, власне, й дістав по чайникові. І так собі міркую, що ви, яко комісар поліції, мусили б ту справу з’ясувати.
– Але для того я мушу знати, де вас вдарено. Як комісар поліції.
– Гм… Ну добре. Лише як комісарові, я вам відкрию цю таємницю. Я був у такої панночки, що зветься Лютеція.
– А-а, Лютеція? Ну, це мені відомо. Це в мене зафіксовано. А то я вже собі гадав, що ви були десь так, що я не вислідив. Я вже навіть зажурився, що мій апарат скапцанів до решти.
Читать дальше