Юрий Винничук - Мальва Ланда

– У яких гріхах? Чи зможу я нагрішити, сидячи в цюпі?

– Ой, не кажіть так! Гріховними бувають навіть сни. Часом насниться таке… Ось, наприклад, сьогодні мені снилося, наче їду я в кареті через ліс. На нас нападають розбійники. Полонять мене і тоді… вони мене… ах, Боже мій!.. вони мене… усі дванадцять… по черзі… Як ви думаєте – може, це віщий сон?

– Якщо будете дуже прагнути, то він обов’язково збудеться.

– Ах, як ви можете? Дванадцять розбійників! Ну хоч би десять – а то цілих дванадцять! Я ніколи б не витримала!

– Ну, ви ж іще не пробували?

– Ні.

– То й не зарікайтеся.

– Соромітник! Ви мені закрутили голову. З якою метою?

– Аве цезар! Морітурі салютант!

– Нічого подібного! Ви не приречений на смерть. Адже суду ще не було. А, зрештою, навіть якщо вас засудять на смерть, то й тоді я не покину вас. Я носитиму квіти вам на могилу. А могила буде в нашому садку. Я навіть знаю де. Ось тут. Де ми зараз лежимо. Тут я звелю вас закопати. Буду приходити і розмовляти з вами.

Бумблякевич скривився від такої перспективи.

– Га-а! Злочинці! Розбишаки! – раптом вдарило громом над їхніми головами, засікло блискавицями і покотилося луною.

Олюня відразу зірвалася на ноги й заторохтіла:

– Це він! Це все він! Підмовив, підманув, заманив.

Бумблякевич, заклавши руки за голову, спокійно собі лежав у квітах і дивився на розшалілого пана Ліндера, котрий від люті не знаходив собі місця і сипав прокльонами наліво й направо.

Олюня підморгнула Бумблякевичу і спробувала заспокоїти татуся.

– Татусю, я всі квіти повипрямляю, повипростовую, листочки запрасую, стебельця попідв’язую, пелюстки посклеюю – будуть як живі.

– Не треба! Хай усі бачать, яке в мене горе! Моя дочка, яку я беріг, мов перлу в чолі, як сонце, і місяць, і зорі – так мене зганьбила! Валяється в квітах, моїх улюблених квітах, з якимось… якимось…

– Перепрошую! – озвався Бумблякевич. – Не з якимось!

– …якимось шпигуном! – нарешті випалив пан Ліндер.

– Дуже вам співчуваю, – позіхнув Бумблякевич. – До судового засідання ще далеко?

– Ні, якраз уже пора! Зараз я з вами за все розквитаюся!

– Головне, щоб не змилити букву закону.

– Не переживайте. Суд проведемо в садку. Ви не маєте заперечень? Тоді прошу за мною.

Бумблякевич піднявся з квітника, обтрусився і слухняно потюпав за господарем. У глибині саду височіла біла мармурова альтанка з крученими колонами і яснозеленим дахом. З лівого боку в альтанці стояв стіл, за ним – три порожні крісла, а обабіч столу ще по два крісла, в яких сиділа парочка старушків і нафацькана пудрами пані. На столі, крім папки, було ще повно різної всячини: пляшка рому, кілька келишків, таця з фруктами, якийсь пиріг, посипаний маком, пляшки з вином та водою. З правого боку стояло одне-єдине крісло з налокітниками, очевидно для підсудного.

– Це ось наші присяглі, – сказав пан Ліндер, посадивши у бічне крісло доньку. – Олюню ви вже знаєте. А поруч – це моя дружина, пані Ліндерова. Навпроти – видатні діячі в галузі права й криміналістики пан Дезидерій Фляк та пані Мотрона Флякова, мої тесть і тестьова. Після довгих дебатів з адвокатом і прокурором ми вирішили зупинитися саме на їхніх кандидатурах, яко особах виважених, високоморальних і таких, що не мають особистих зацікавлень у даній справі. Ваше місце там, – вказав на крісло збоку, а сам сів за стіл межи двох порожніх крісел.

Бумблякевич запитав:

– А де адвокат і прокурор?

– Як? – здивувався пан Ліндер. – Хіба ви їх не бачите? Сидять обабіч мене. – І він розвів руки, мов пригортаючи до себе неіснуючих колег. – Слово для обвинувачення надається панові прокуророві! – проголосив пан Ліндер і пересів у ліве крісло. Далі він говорив уже іншим голосом, удаючи прокурора: – Шановні судді, шановні присяглі! Справа, яку винесено сьогодні для розгляду, має надзвичайну державну вагу. Батьківщина знаходиться в небезпеці і будь-яке, навіть найменше, зазіхання на її свободу повинно відразу викликати в нас глибоке обурення і протест. І це дуже добре, що таки викликає. Нещодавно громадськість була свідком появи в нашому місті невідомої особи, яка, прикриваючись безглуздою вигадкою про мету своєї появи – розкриття таємниці замку – насправді збиралася чинити щось зовсім інше, а саме: шпигувати на користь ворожої держави. Ворог не дрімає. Це нам відомо ще зі шкільних читанок. Шпигун відразу ж нав’язав стосунки з місцевим заколотником Мартином Карою, що виразно говорить про існування антидержавної змови. Судячи з тих даних, що були зібрані паном комісаром поліції, неоднозначно випливає: шпигун є аґентом Туреччини. А шпигунство, як відомо, в нас карається найвищою мірою, і я вимагаю втілити її в життя найближчим часом.