Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Як то – все одразу? – не второпала пані Флякова.

– Так, я вже не та, що була перше. Я дуже нещасна, бо вже ніхто мене не пошлюбить, а провинець моїх нещасть зависне на шибениці.

– Який жах! – сплеснула руками пані Ліндерова. – І це говорить моя донька! Але я мушу знати все. Від самого початку. Ну? Хто почне?

– Тільки не я, – похитав головою Бумблякевич. – Я тут гість, знати нічого не знаю і взагалі – маю я право перед смертю на культурний відпочинок?

– А хто вам не дає?

– Дуже добре. Тоді я поплив, – сказав Бумблякевич і почав замріяно цмулити ром.

– Почалося з того, що він заманив мене у квіти, – зітхнула Олюня.

– Як заманив? – спитала пані Ліндерова.

– Сказав, що покаже щось дуже-дуже цікаве.

Олюня почервоніла, а за нею почервоніла й матуся.

– Що там цікавого? – буркнула пані Флякова. – Я що перший раз дивилася, а що останній – було однаково.

– Ну, не кажіть, – заперечила матуся. – Воно, коли вперше, навіть дуже цікаво. А, до речі, що ж він тобі показав?

– Люстерко.

Бабуся пирснула сміхом, а матуся обурилася:

– Звичайне люстерко?

– Так. А коли я сіла біля нього в квітах, він опустив те люстерко ненароком мені за пазуху. І тоді ми почали разом його шукати, а воно тікало з рук. Пан Бумблякевич заліз обома руками мені аж сюди, але люстерко весь час вислизало.

– Дуже оригінально, – сказала пані Ліндерова. – І що ж було потім?

– Ну, я змушена була впустити його руки ще нижче, аж туди…

– Аж куди? – ожила бабуня і вся аж витягнулася.

– Невже аж туди? – ще буйніше почервоніла матуся, і її великі груди захвилювалися, а очка забігали від Олюні до гостя й назад.

Бумблякевич мовби й не слухав нічого, алькоголь потихеньку завойовував усе ширші терени його тіла, і він відчував, як дрімота обплутує всі члени і їх зневолює. Наче крізь сон линули слова Олюні:

– Люстерко ковзнуло мені в пантальони… І тоді… сталося те…

– Яке? – не вгавала матуся.

– Ну – те!

– Негайно розкажи мені все. Я мушу знати всі деталі, чи це було якраз те, що ми маємо на увазі, чи це було зовсім не те, а щось інше, і тоді ти вже не будеш вважатися збезчещеною.

– Але мені соромно!

– Нічого, тут усі свої, – заспокоювала її бабуся. – Ликни си рому, і все піде як по маслу.

Олюня послушно ликнула і продовжила:

– Тоді він задер на мені сукню і сказав, аби я лежала спокійно, то він витягне те люстерко. Я лягла. Він здер з мене пантальони і, щоб я не соромилася, поклав на те місце квіточку. Але люстерко кудись пропало. Скільки він тими пантальонами не трусив, як їх не вивертав, а люстерка нема та й нема. Я вже кажу, Бог з ним, я вам дам інше. А він: е ні, це важлива родинна пам’ятка. І сказав, аби я розвела ноги, бо, може, люстерко якраз т а м. А коли я ноги розвела, то він почав шукати пальцями, і то так спритно, що мене мовби хтось у небо підняв, і я попливла, попливла…

Пані Ліндерова подивилася на пані Флякову й знизала плечима:

– Як на мене, то це ще не є безчестя.

– Ну, якщо це були тільки його пальці, то так, – погодилася бабуся.

– Але я вам не доказала! Після того він припав до мене і обняв мене, і я почула, як втрачаю цноту.

– Конкретніше! – звеліла пані Ліндерова.

– Ну, я почула, що цнота моя фурр! – і спурхнула, як метелик.

– А де люстерко? – спитала пані Флякова.

– Пропало, – зітхнула Олюня. – Разом із цнотою.

– Який жах! – блиснула очима матуся. – Шукав люстерко, а поцупив цноту!.. Але… моя дитино. Чи ти чула щось особливе?

– Чула.

– Але що саме?

– Спочатку насолоду, потім біль, а потім знову насолоду.

– Це таки воно, – похитала головою пані Флякова. – Сумнівів нема. Наша Олюня збезчещена.

– І ким? – паленіла від гніву пані Ліндерова. – Шпигуном! Злочинцем! Смертником!

– Шкода, що вона нам так пізно про те розповіла. Ми могли б підкупити пана прокурора.

– Авжеж, могли, – згодилася пані Ліндерова. – Та й пана Ліндера можна підкупити… А, може, ще не пізно?

– Після суду? Це вже неможливо.

– Тоді, може, підкупити ката? – спитала Олюня.

– А що це дасть? – не зрозуміла матуся.

– А те дасть, що він, скажімо, відмовиться його вішати.

– Тоді повісить дідуньо.

– А ми і його підкупимо! – не вгавала Олюня. – Ми всіх підкупимо. Крім нас самих. Так, наче ніякого суду й не було.

– Гм… Це цікаво… – замислилась пані Флякова і, вибравши стиглого помідора, пожбурила ним просто в лисину свого чоловіка. Помідор розчавився й забарвив голову в червоне, а пан Фляк стрепенувся і сонними очима обвів присутніх: