– Так, панове, довічне утримання в’язня – це досить значні кошти. Але щоб цьому запобігти, можна використати в’язня для якоїсь важливої місії. А, зрештою, пан Ліндер і сам добре знає, як це робиться, бо чимало його в’язнів працюють до самозабуття на благо нашого суспільства. У мене й досі збереглася хустинка до носа, подарована мені однією ув’язненою жінкою, котру вона власноручно вишила і оздобила, а зараз – ось, погляньте – я ношу її і шмаркаюсь, постійно згадуючи цю добру жінку, що поставилася до мене так поштиво й по-самаритянськи, помітивши, що маю катар. Я міг би назвати й інші речі, придбані в ув’язнених, котрі мені дуже допомогли у власному житті, але не буду відволікати дорогоцінної уваги. Додам іще, що інтелігенція і загальне позитивне враження, яке викликає у нас італійський шпигун, свідчать про те, що й в’язням він справить також приємність і, за час спілкування з ним, вони піднесуть свій загальний розвій та моральність.
Бумблякевич розчулився й голосно висякався:
– Дай вам Боже здоров’я, пане адвокате. Як ви це все гарно вповіли, як ви глибоко проникли в мою… е-е… в моє… е-е-гм, одним словом, хочеться гірко ридати і бити себе в груди: «Милосердя!»
По цих словах пролунало шльохання й сьорбання носом – це пані Мотрона не втрималася й залилася слізьми, а за нею і пані Ліндерова, й Олюня. Ба навіть сам пан Ліндер опустив голову і важко засопів. Не плакав лише Дезидерій Фляк, і то з тієї простої причини, що спав, звісивши голову на груди.
Бумблякевич налив собі ще одного келишка і зітхнув:
А я молодий-молодий…
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив…
Ще, мабуть кохати не вивчив…
Ці рядки викликали ще голосніші ридання, а пан Дезидерій Фляк навіть втворив одне око і тривожним поглядом зміряв підсудного.
– Шановні колеги, – сказав пан Ліндер. – Ви чули думку пана прокурора і пана адвоката. Тепер як вирішите, так і буде. Хто за те, щоби пана Бумблякевича присудити до кари смерти через повішання?
Руки підняли пан Ліндер і Дезидерій Фляк.
– А хто за те, щоби пана Бумблякевича засудити на довічне ув’язнення?
Три жіночі руки піднялися вгору.
– Отже, прошу встати. Наш вердикт такий: кара смерти через повішання.
– Що? – обурився Бумблякевич. – Та як це можливо? Адже було три голоси проти двох!
– Ні, ви помилилися, – розвів руками пан Ліндер. – За довічне ув’язнення проголосували три шановні пані і пан адвокат. Це чотири голоси. А за кару смерти проголосували пан Дезидерій Фляк, пан суддя, пан прокурор, пан верховний кат і пан комісар поліції, себто я. А це вам цілих п’ять голосів проти чотирьох. На жаль, присуд суворий, але справедливий. Прошу наготуватися до страти. У вашому розпорядженні будь-яке дерево в нашому садку. За годину почнемо. А я тим часом з паном адвокатом і паном прокурором піду подрімаю.
Пан Ліндер позіхнув так заразливо, що в його тестя, мов за командою, голова стрімко впала на груди і з бурячкового носа залунало важке хропіння.
Жінки, витерши сльози, присунулись ближче до столу і почали частуватися, припрошуючи й Бумблякевича.
– Перед смертю хоч наїмся, – сказав він, підтримавши компанію.
– Дуже жорстокий присуд, – похитала головою пані Флякова. – Ви ж бачили, ми голосували проти. Але нас була меншість. Нас завжди менше, чи не так, мої любі?
– Але ми тримаємося купи, – потвердила пані Ліндерова, наминаючи маківника. – Мушу також сказати одну дуже важливу річ… – Всі насторожились. – Вважаю, що кухар пана Ліндера просто чудесний! Такого маківника спекти!
– Так, нам дуже пофортунило з тим кухарем, – погодилася пані Флякова. – І такво для людини, котра мусить піти з того світу, то нема нічого ліпшого, як фест наїстися, щоб ще затримати в роті усі дивні смаколики. А коли вішають, це дуже важливе, аби в писку не пересохло, бо тоді смерть є суцільною мукою. Про це треба пам’ятати, і задля того прошу лишити останній кавальчик цього знаменитого пірника для нашого гостя.
– Ви є дуже милі, – сказав Бумблякевич. – Дбаєте за мене, як за рідного. А я вам квіти потолочив.
– І мене збезчестив, – додала між іншим Олюня.
Бумблякевич мало не вдавився, а обидві старші панії закашлялися й почали обмахуватися віялами.
– Запийте ромом, – порадив їм і налив у келишки.
Панії задоволено хильнули і суворо подивились на Олюню.
– Що ти мала на увазі, коли говорила про безчестя? – спитала її ненька.
– Тільки те, що пан Бумблякевич збезчестив мене у квітах, себто я втратила цноту, невинність, дівочість і віночок.
Читать дальше