Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ах! – дзеленькнув солодкий дівочий голосок.

Над Бумблякевичем схилилася донька пана Ліндера. Від несподіванки вирячила великі круглі очка й дрібно-дрібно закліпала густими віями. Мала дуже миле личко, хоч і надто вже блідаве, сливе біле, навіть вуста були блідо-рожеві і ніжні, як у немовляти. Білими й прозорими були її руки з тонюсінькими шпичками палюшків.

– Ах! – ще раз зойкнула Олюня. – Що ви зробили з татусевими квітами?

– А що? Все одно мене чекає в’язниця або навіть шибениця. По цимбалах!

– Як ви можете так говорити? Суд у нас дуже справедливий. Просто так нікого не засудить… А чи ви не є часом той самий пан Бумблякевич?

– Маєте слушність. Я є той самий Бумблякевич.

– Ах! – втішилася дівчина. – Я зворушена до глибини душі! Я про вас так багато читала! Я знаю про вас геть усе!

– Що? Де це ви про мене читали? – прискалив око Бумблякевич.

– У татовій папці. Тільки це таємниця. Від найпершого дня, коли ви до нас прибули. Я уявляла вас собі таким… ну, таким…

– Хочете сказати, що ви розчаровані?

– Ні-ні, я думала, що ви трохи молодші. Оце й усе. А взагалі, в душі, я навіть хотіла аби ви виявилися лисим і мали круглий животик. Це виглядає так поважно! Мужчина повинен мати свою вагу.

– Дуже приємно, що ви так мислите. Сідайте біля мене та погомонимо.

– Як? Отак просто в самий квітник? Татко збожеволіє!

– Все валіть на мене. А мені тепер нема що втрачати. Сідайте.

Олюня й собі розкинула руки і впала на спину у квіти.

– Боже, яка розкіш! Ви не повірите! Я ж усе життя мріяла отак упасти в квіти, лежати й дивитися в небо.

– І що вам заважало?

– Я боялася татка. Але тепер, коли є на кого все звалити, я вже не боюсь… Пане Бумблякевич, а це правда, що ви зібралися розкрити таємницю замку?

– Аякже.

– Боже, ви справжній лицар. Ніколи мені не траплявся лицар. А зараз він лежить ось тут поруч – зовсім поруч, можна навіть торкнутись.

– Ну, то торкніться.

Їхні руки зустрілися в траві, пальці переплелися, і Бумблякевич відчув, яка її рука холодна.

– У вас холодна рука.

– Але ж серце гаряче!

– Справді?

– Не вірите?

– Хіба може бути гаряче серце при таких холодних руках?

– А ви помацайте, чи не гаряче?

І Олюня з усім запалом своєї ніжної і наївної дівочої душі схопила Бумблякевичеву руку й приклала собі до грудей. Під пальцями почув пружне персо і весь жар, який клекотів попід ним, там, у глибині грудей, на всю потужність працював могутній паротяг.

– Тепер чуєте?

– Тепер чую.

І, про всяк випадок, руки не забрав.

– Пане Бумблякевич, ви, напевно, дуже мужня людина. Відважитися на таку небезпечну мандрівку! В глухі гори! Сам на сам з духами! Скажіть, невже вам ніколи не буває лячно?

Бумблякевич відчув, як у ньому роздувається пиха.

– Мені буває лячно тільки в присутності чарівних панночок.

– Ах! Які ви галантні! Невже вам і біля мене лячно?

– Ще й як!

– Справді? І мені теж. Мені теж лячно, що ви візьмете й поцілуєте мене.

– Я – вас?

– Так. Поцілуєте просто зараз, у цю хвилину. І мені від того аж усе тіло здригається, я тремчу, мов у пропасниці. Чуєте, як молотить моє серце? Тільки не цілуйте мене!

– Ну, коли ви вже мене так просите… – змилосердився Бумблякевич і припав до прохолодних, але налитих жагою вуст.

Олюня обхопила його обома руками, а все тіло її і справді затремтіло, забилося і зненацька, видобувши глибоке зітхання, заціпеніло. Бумблякевич з переляку враз відлип і побачив, що дівчина лежить непритомна. Ого! Тільки цього бракувало! Хоча… поки лежить… Цікаво, що там у неї під сукнею. Під сукнею побачив накрохмалені сніжно-білі пантальони. Об’єкт був знайомий. Опустив сукню, розгладив і, висмикнувши якесь стебельце, заходився лоскотати панну в носі. Носик зморщився, панночка вдихнула повітря і голосно чхнула, забризкавши Бумблякевичу цілу лисину.

– Ах! Що зі мною? Де я? – Олюня покліпала очками і нарешті очуняла. – Ой, ви мене зачаклували, так? Ви – чаклун! Ви з жінками робите все, що захочете. Правда? Таким я вас і уявляла. Я ж вас просила не цілувати мене. Адже це був перший у моєму житті поцілунок. Я вирішила давно-давно, що дозволю це вчинити лише справжньому лицареві. Нарешті ви з’явилися!

– Щоб зникнути навіки.

– О ні! Не говоріть так. Тепер ви нікуди не зникнете. Я буду провідувати вас у тюрмі. Скільки б це не тривало. Я буду вірно приходити і частувати вас кнедлями, палюшками, тертюхами і пампушками. Моя бабуся вже старенька, і я стану духівником в’язниці замість неї. Ви сповідатиметеся мені у своїх гріхах. Тільки мені й більш нікому.