Юрий Винничук - Мальва Ланда

У саду на гойдалці сиділа тонкостанна панночка з книжкою, її біла сукня чимось приманювала до себе увагу, хотілося загукати, або ні – навшпиньки підкрастися й накрити очі долонями, щоб почути лелійно-ласкаве: «Анрі? Люсьєн? Гюстав?…», щось французьке й неодмінно флоберівське було у цій дівчині. Більше він роздивитись не встиг, бо до кабінету увійшов лакей, але тепер він мав на собі форму австрійського офіцера з шаблею при боці. Помітивши подив гостя, криво посміхнувся:

– Тільки прошу не думати, що ми з лакеєм близнюки. Це було б нерозважливо з вашого боку. Справа значно простіша. Я і лакей – одна особа. У наш час слід бути економним. Крім ролі лакея, я не менш успішно виконую також ролі гувернера, садівника і кухаря. Покоївку грає моя дружина. Причому – бездоганно. А ще ж я заміняю цілий загін жандармерії. Так-так, шановний добродію, я і є комісар неіснуючої поліції пан Ліндер.

Бумблякевича пересмикнуло.

– Що, не сподівалися на таку зустріч? Прошу сідати в крісло та почуватися, ніби вдома. Я, знаєте, людина гостинна і люблю отак по-дружньому погомоніти. Добре при цьому й чарочку перекинути.

З тими словами пан Ліндер видобув з-під столу срібну тацю з пляшкою рому і двома келишками.

– Прошу, пригощайтеся. Відразу почуєте себе вільніше й затишніше.

Бумблякевич випив рому, але затишніше себе не почув. Злився, що отак дозволив собі попастися в сильце. А все кляті амурні пригоди. Якби не подався був до тої голомозої, а залишився в карлиць, то зараз хтозна, може, опинився б на півдорозі до монастиря. Тепер мусив відбути візиту в комісара поліції. В кишені намацав кусник маківника, якого прихопив зранку в Лютеції, відщипнув крихту й поклав до рота. Комісар підійшов до шафи, витяг якусь чорну папку і, вмощуючись в кріслі, пацнув нею по столі.

– Хоч я і не маю у своєму розпорядженні жодного шандаря, зате в мене є цілий загін прихильних цісареві громадян, які охоче – наголошую: охоче! – виконують свій патріотичний обов’язок. Так-так… І ця папка – плід їхньої недремної уваги… Чому б вам не розслабитися? Ви якось так сидите, що мені весь час здається, наче ви раптом встанете і підете. Вип’єте ще рому? Це справжній португальський. А взагалі у нас чудовий клімат, гірське повітря. Ще кілька днів тому лило як із відра. Це ви нам погоду принесли?… Чи привезли?… Чим це ви займаєтесь? Що ви жуєте?

– Пиріг з маком.

– Гм… Перестаньте, ви забули, де знаходитесь? – і, помітивши здивований погляд, поквапився пояснити: – Так! Так, ви у мене вдома. А чому? Тому, що маґістрат і досі ніяк не виділить кошти на побудову комісаріяту. А звідки б узятися цим коштам? Та ні звідки, як зі Львова. Але вони і у вус не дмуть. Ви тільки уявіть собі – я змушений приймати відвідувачів, а серед них трапляються і вбивці, не в спеціяльно для цього пристосованому приміщенні, а у власному домі!

– Непорядок!

– Я й сам знаю, що це непорядок. Але чого-чого, а на свої гроші розпочинати будівництва не буду. Досить з мене, що напів за мої власні гроші зведено в’язницю. І що ви гадаєте? Попервах я був змушений поєднувати свою надзвичайно відповідальну працю комісара ще й з посадою начальника в’язниці! Мало того – тільки між нами – я ще й досі змушений бути і катом! Ви собі уявляєте? Я – і кат! Я, кого жінка називає не інакше, як «мій бобусь»!

Бумблякевич погодився, що це жорстоко, і вихилив ще келишок рому.

– Таким чином мені доводиться не тільки вішати, а й – що особливо неприємно – допитувати злочинців. Для цього я простудіював гору спеціяльної літератури. Охоче визнаю – надзвичайно захоплюючої літератури. Але одна річ, коли ти читаєш її для розваги, а інша, коли для підвищення фахової освіти. До того ж усе це відбувалося з жахливим поспіхом. Адже, коли я самотужки вчився на ката, не переставав бути комісаром поліції. Тим часом зібралася веселенька кумпанія шальвіристих типів, яких слід допитати, а дехто навіть уже дозрів, аби перетворитися на окрасу міської шибениці. Словом, усе робилося ґальопом. А ще ж така цікава деталь – усі катівські обладунки, весь інструментарій, довелося майструвати самому! Пізніше я вам покажу, як вони виглядають.

Бумблякевич затряс головою:

– Ні-ні, мене такі речі зовсім не цікавлять.

– З вашого боку це, можливо, й не зовсім ґречно, але я вибачаю, бо ви мій гість… Так от, зараз справи пішли на краще. Мені вдалося влаштувати на посаду начальника в’язниці свого тестя – пана Дезидерія Фляка. Душевний дідусь! А як він вишиває! У нього звичай – кожному звільненому з в’язниці дарувати на прощання одну зі своїх чудових вишиванок. І люди його цінують. У нас взагалі заведено дбати про своїх клієнтів. Наприклад, одна родина злочинця, якого я повісив, регулярно надсилає мені вітання. З якого б це дива, питається? А тому, що коли я по-людськи, то й зі мною по-людськи. А було так. Цього чоловіка повинні були повісити після Різдва. От я й думаю собі – а чому б не відпустити його на свята додому? Родина зрадіє, що всі докупи зібралися, та й йому розвіянка. Так я й учинив – пустив того ланця аж на три доби. Всяке могло статися – міг біс підкусити й не вернувся б. Але він чемно повернувся до в’язниці, та ще не з порожніми руками – приніс печеного і вареного. «Нате вам, пане Ліндер, від нашої родини». Я йому так і сказав: «Ви ж, добродію, могли і драла дати, ге?» А він знаєте, що мені на теє? «Е-е, пане Ліндер, хто має висіти, не втоне. Все одно зловлять. А я б хотів, – каже, – щоб таки ви і ніхто інший мене повісили. У вас так затишно, так затишно!» – комісар змахнув сльозу і голосно сьорбнув носом. – Одним словом, дав я йому ще й Великодня діждатися. А вже тоді й повісили. Еге… Зараз мені трохи легше. За ката часом і тесть підміняє. Та й, скажу вам, знаходяться і в нього свої прихильники. Бувало, впреться котрийсь – хочу, щоб мене стратив пан Дезидерій, і край. Я вже й, бува, пояснюю, що, як на те, пан Дезидерій застудився і лежить у ліжку. А той: «Це нічого, я зачекаю». А як можна чекати, коли саме цього дня призначена страта і я вийшов на роботу саме яко кат. Це ж я, коли страта відміниться, змушений буду заплатити самому собі купу грошей фактично за невиконану роботу? Не можу ж я, викликавши ката, одірвавши його від якихось своїх невідкладних справ, відправити потім з нічим! Це було б непорядно. А я люблю порядність. І який же я вихід знаходжу, га?