Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ага, от бачите, – сказала Міля, – не хтілисьте визволити свої інстинкти, то тепер мусите задовольнити інстинкти пробудженого звіра.

– Прошу його забрати від мене, – попрохав Бумблякевич. – Він псує мені апетит.

– Плям-плям, – сказав покійник і шморгнув бурячковим носом.

– Ото витріщив сліпні, бодай тобі повилазили! – гукнула йому Дана, а тоді до Бумблякевича: – Чому б вам не встромити у нього виделку? Вам і так за те нич не буде, а нам приємність.

– Еге ж! Ще й яка приємність! – загомоніли гості і стали наливати. – Встроміть у нього що-небудь, кадук його матері! Пустіть йому бісової юхи, стонадцять чортів йому в пельку! Щоб не діждав ні Петра, ні Павла, ні дрібних святків!

– Мусите його випередити, – порадила добра душа Дана, – інакше він випередить вас. А йому ж, як покійникові, теж нич не буде. Ну? Що ся дивите? Відваги! Нате вам ножа та вколошкайте того люципера!

– Нуте! – штурхнула під бік Міля. – Дайте йому шкварки! Чи не бачите? Він же такий п’яний, хоч йому зуби вибери.

– А що він хоче від мене?

– Та як що? Побачив, як ми цілуємось! Природна реакція кожного покійника на зальоти своєї ще живої жінки. Переважно вони тільки страшать. Але в цьому трафунку я не певна. Тому не патичкуйтеся, хутчіш озбройтеся і вперед!

– Та чи ви подуріли? – обурився Бумблякевич, зриваючись з місця, але покійник заступив йому дорогу і люто захрипів, черкаючи повітря ножем.

Тут уже було не до сміху, бо й на думці не мав слухати під’юджувань гостей, рвонувся вбік, уникнувши леза, й кинувся до дверей. З усіх сторін потяглися до нього руки, ловлячи та переймаючи, а п’яний з ножем не відставав і хрипів у спину. Зі спритністю, якої від нього ніхто не чекав, Бумблякевич пострибав через лави, по столах, трощачи тарелі й келишки, і вилетів вихором на вулицю. Чув, що за ним женеться той телепень, і не зупинявся, мчав щодуху, пірнаючи з вулички у вуличку, аж поки не втрапив на вулицю, дуже схожу до тієї, де мешкали карлиці. Що далі, то упевнювався в цьому все дужче, і, коли скрипнула хвіртка зовсім поруч, не мав уже сумніву, що зараз з неї виступить стара карга і скаже: «Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?», або котрась із сестер кинеться йому на шию і стисне своїми тонюсінькими батогами-рученьками…

Зупинився, відхекуючись та прислухаючись до далекого тупотіння, й побачив високого худого лакея в білих рукавичках і з надміру кудлатими бурцями на щоках. Убраний був у кармазиновий каптан із позументами.

– Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?

Бумблякевич остовпів і не міг так одразу зібратися з думками.

– Прошу, заходьте…

Його ввічливість і покірність, а головне, цей голос, що з такою повагою звертався до гостя, зробили свою справу, і він не годен був опертися запросинам, понад те ще й тому, що тупіт усе наближався і наростав, і ось-ось з-за рогу мав би вилетіти бузувір із ножем. Лакей подався вперед, і Бумблякевич посунув за ним слухняно, мов заворожений. Під ногами похрумкував дрібненький гравій, обабіч доріжки буяли квітники, з котрих спурхував стурбований бзикіт комах.

Сліпучо-біла будівля, до якої вони прямували, виглядала мов невеличкий палацик в італійському стилі. А може, й англійському. Ґанок з білими колонами був закутаний виноградом, вочевидь здичавілим, а окремі його батоги вигналися аж на дах і творили густу кошлату кучму, в якій з лементом вовтузились горобці. Бумблякевич піднявся сходами слідом за лакеєм і опинився в залі з канарковими шпалерами і квітковим брамбором угорі. Надміру високі вікна були завішані білими коленкоровими фіранками з червоною облямівкою, а на вузькій поличці коминка, між двома срібними свічниками під розцяцьканими абажурами, виблискував помпезний годинник з головою орла.

– Прошу сюди, – сказав лакей і прочинив дубові двері в бічній стіні. – Прошу зачекати, зараз вас приймуть. – І зник.

Стіни тієї великої світлої кімнати було обтягнено перським полотном: на жовтому тлі красувалися кривулясті скелі й такі ж кривулясті дерева, а межи ними крутили вигинистими задками хитроокі левиці перед тупомордими левами з вогняними гривами, никали гіллясторогі антилопи й граційні газелі. Верхню частину коминка з білого нетесаного каменю прикрашував мідний годинник з черепаховими арабесками. Дві позолочені жирандолі по кутах коминка з’єднувалися великою металевою гілкою трояндового куща з кованими квітами й листям, оздобленими старою міддю. На оббитті потемнілих крісел з крученими ногами і поручнями можна було при великому бажанні розібрати сюжети з «Енеїди» чи «Одіссеї», позаяк злинялі барви і постаті ще не були остаточно спотворені церуванням. У чотирьох кутках цього кабінету стояли похмурі шафи з віконцями, крізь які виднілися книжки і папки, у простінках межи двома вікнами притулився старенький, інкрустований під шахівницю столик з вазою, в якій завмер букет флердоранжу, перев’язаний білими атласними стьожками, над столиком висів овальний барометр з чорним обідцем, прикрашений стрічками з позолочених стружок, проте він був так засиджений мухами, що позолота ледве проглядала, ще вище над барометром, весь у тіні і в пилюці, мужньо стояв на чатах великий портрет найяснішого пана цісаря. Вікна були задраповані червоними гродетуровими шторами, що їх підтримували шовкові шнури з китицями, за шторами біліли люстратові фіранки з поплінами. Букет флердоранжу виявився єдиною привабливою річчю у загалом малопривабливих лаштунках кабінету, і саме він змусив Бумблякевича наблизитись до вікна і розгорнути фіранки.