Юрий Винничук - Мальва Ланда

В очах кумкали зелені пухирчаті жаби, голомозий півень ґвалтував червоного м’ячика, а в старезних дошках підлоги спало розбите військо і важко постогнувало… Тьма була нудотно солодка на смак і відлипала від уст. У черепі щось опускалося й піднімалося, переставлялися з гуркотом меблі, енергійно тріпалися килими й подушки, хряскали двері й вікна, впускаючи і випускаючи прудкі потоки повітря разом із гамором вулиці й запахами кухонь. Потім завив порохотяг, засмоктуючи в себе важке каміння, піски і води, захрумтіли і розсипалися стіни, а з-за поточеного шашелем дзиґаря зійшло помаранчеве сонце і вибило десяту ранку…

Одне око Бумблякевича розплющилося й побачило, що він знаходиться у сінях, а двері надвір зачинені. Тихо довкола і нетутешньо. Перевернувся на спину, діткнувся пальцями чола – намацав гульку. Покрутив головою і з утіхою пересвідчився, що вона не тільки зосталася на в’язах, але й не болить. А це дуже важливо для самопочуття. До того ж його чекає далека дорога.

Бумблякевич обнишпорив усі закамарки, але не знайшов жодного сліду Лютеції. Щезла, мов і не було її тут ніколи. Хто ж це йому дав у чоло? Годинник показував десяту ранку. Пора бігти до карлиць. Напився ще вина, винипав на кухні кусень пирога з маком і вискочив на вулицю. Вулиця, на якій мешкали карлиці, пролягала десь неподалік, і Бумблякевич навіть не сумнівався, що знайде її. А проте, заплутавшись у зелених однаковісіньких вуличках, побачив, що, либонь, не дасть ради сам і таки мусить когось запитати, де тут мешкають сестри. Наступна вулиця була тиха, без життя, легенький гомін, що долинав з міста, раптом наче хто обрубав. Тривожна тиша й безлюддя викликали у ньому незрозумілий страх, і він розвернувся та побрів назад, нашорошивши вуха і ловлячи далеке відлуння міста, що поволі наростало і газуючим напоєм вливалося в нього, як у бутель. І коли понад дахами і садами виросла вежа ратуші, то перетяла йому шлях дивна процесія – усі в чорному, вочевидь поверталися з похорону, але ні на кому з них не видно було виразу смутку. Навпаки – весело галайкали, передаючи із рук в руки плетену сулію вина. Вдова, грайливо кидаючи бісики на всі сторони, так високо підняла свою сукню, що стало видно її голі округлі коліна. Була молода і п’яна. Помітивши чужинця, підморгнула, потім прихилилась до молодички, котра її вела попід руку, і щось шепнула, прядучи очима. А та й собі зміряла поглядом Бумблякевича і загукала:

– Прошу пана, ходіть із нами. Ми йдемо до корчми на гостину. – І, помітивши вагання Бумблякевича, вихопилась із гурту, зловила його попід руку й потягла за собою. – Певно-сьте здалека приїхали?

– Зі Львова.

– О-о, неблизький світ! А з дороги мусите бути голодні, як старий вовк. Прошу познайомитися, то є Міля, вдова. А я Дана. Ми трошки вже собі дзьобнули на цвинтарі.

– Та ви так виглядаєте, ніби вертаєтеся з весілля.

– Аякже! Так воно і є. Тішимося, жи Міля нарешті буде мати чистий спокій. Зрештою, як і той бузувір, що над нею знущався! Спасу від нього не було.

Компанія ввалилася до корчми «Під золотим гусаком» і заходилася зсовувати столи. Бумблякевич роззирнувся за Лютецією і, не побачивши її, підійшов до шинквасу й запитав про неї у панни, яка наливала в гальби пиво. Виявилося, що Лютеції нині ніхто ще не бачив і нема від неї жодної вістки, аж пан Маєр зафатиґувався.

– Та ну ж бо, сідайте до нас хутчій, – гукнула нетерпляча Дана, і ось він опинився поміж обох молодичок, які відразу ж почали його вгощати печенею з дика та заливати пивом.

Веселощі й сміх панували за столами, гості радісно гомоніли, співали й обнімалися. Міля підливала гостеві вино, а Дана пальчиками вкладала йому до писка м’ясо.

– Нє-е, – хитав головою Бумблякевич, – ще на таких поминках я не був, аби так весело гуляли.

– А чого ж не гуляти? Чого ж не гуляти? – сміялася Дана. – Ви тільки гляньте на нашу Мілю! Це ж сік із медом, вино з молоком, пиво з горілкою! І таке щастя мало би пропадати? За таким-во одороблом? – і показала пальцем на якогось п’яничку, що сидів у кутку і посоловілими очима сумно дивився на забаву.

– То він був такий самий п’яниця? – спитав Бумблякевич.

– Та це ж бо він і є.

– Ви хочете сказати, що то її чоловік?

– Авжеж, мій горобчику, – притулилася до нього Міля. – Це мій покійний чоловік. Пішла-м до маґістрату, розказала про свою біду, і виписали мені документ, що я вже вдова, а він небіжчик. Лишилося тільки поховати. Що ми й зробили. Могилка чекає на нього. А сам він уже поза законом. Будь-хто може йому дати гальбою по голові, і нічого йому за теє не буде. Бо його нема в паперах, а отже нема і при житті.