Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Звідки ти знаєш?

– Я вже всюди позазирала у вікна. Ну, що ти ґави ловиш? Берімося до роботи!

– Зупинись!

Пан Ціммерман перелякався такого завзяття і, переконавшись, що жодні вмовляння не допомагають, вхопив тичку, якою розсовують штори, й загрозливо виставив її у вікно. Тим часом карлиця уже була зовсім поруч на гілці, зайнявши бойову позицію:

– Ти на кого тичку підняв? На жінку? Ще вчора ти піднімав на мене щось зовсім інше!

– Замовчи, бо скину тебе з дерева!

– Не посмієш. Я – ніжне сотворіння, тендітне й безборонне. І привело мене сюди чисте й непідробне кохання. Бо тільки той, хто щиро кохає, може вибачити зраду. Ти одружився з особою, якої не любиш. Але я прийшла тобі на допомогу. Я не хочу стояти між вами, перешкоджати вашому щастю, але я хочу зовсім мало – бути поруч і ділити з вами усі радощі і смутки. Бо таке моє призначення. Я буду прати вашу білизну, твої сорочки і шкарпетки, буду мити підлогу і вікна. Зрештою, на мені лежатиме кухня. Ти знаєш, як я варю, ні? О-о, це мистецтво! Я вроджена кухарка. Все-все-все я робитиму за твою дружину. А навзамін я потребую на макове зерня – притулитися деколи непомітно до тебе, і щоб ти мене легенько-легенько, цяпілюнечку, трісюнічку вграв. Ні-ні, це не буде часто, боронь Боже, лише раз на день, що це для тебе? А якщо ти поговориш зі своєю дружиною і зумієш її переконати, то я би пропонувала ще досконаліший варіант. А саме: коли вона відкидає копита в екстазі, щоб ти у цей час продовжував файдолити мене, їй все одно, вона й так нічого не буде тямити. Згоджуйся! Таке щастя рідко трапляється! Я ніколи не млію, коли мене тарабанять, я навпаки можу кого хоч заїздити. Це на мені мліють! Мруть, як мухи! Гори трупів на моїй совісті! Я – пострах Галіції! Крім того, у мене є ще дві сестрички – умм! – лялюсі! Ти їх бачив! Хіба це не персики? Плоди Едему! Майже незаймані. Та ми тут такі гастролі влаштуємо, що в пана Ліндера баняк відкрутиться. Подивися, він уже в тебе повис і виглядає жалюгідно. Негайно приведи себе в стан бойової готовності, можеш це зробити й рукою, я не заперечую. Ми йдемо в атаку! Відступись! Я стрибаю!

Але пан Ціммерман вирішив інакше і лупонув карлицю тичкою по голові.

– Ай-яй! – нявкнула та і важко хляпнула у квіти.

Запанувала тиша. Він став проти ліжка і сумно подивився на голюсіньку Олюню, що так і лежала з розведеними ногами, як він її зоставив. Мала тіло досконалої форми, і саме зараз він запрагнув її. Вклякнув понад нею так, що живіт Олюні опинився у нього між колінами, узяв її обидві долоні, приклав до прутня і почав ними рухати, але було сухо, і тоді, плюнувши у кожну з долоней, продовжив цю шляхетну справу з куди удатнішим результатом. І тут перед його примруженими очима з’явилася маленька голенька дівчинка зі стуленими долонями межи стегон.

Розтули долоньки ну розтули – Не можу – А я тобі дам цюцю – Дай – На – Ого яка велика – Але дуже солодка – Мені в ротику не поміститься – А ти по шматочку спочатку вершечок – він весь чоколядовий з горішками і андрутами а далі далі сама карамель дюшес ірис киць-киць ну сьом сьом – А в мене зубчиків нема – А й не треба навіщо зубчики якраз і добре що нема – А в мене слинка пропала – Не біда тільки цюцю посмокчеш як одразу слинка з’явиться багато слинки ціле море – Краще дай мені морозиво я буду лизькати – Добре на тобі морозиво бачиш яке чоколядове сама чоколяда заморожена а під чоколядою морозиво вершкове білюсіньке як сніг підстав долоньки бо втече таке воно полохливе як зайчик – Не хочу морозива хочу збитих вершків – Забери долоньки

І коли вона забрала долоньки, то побачив гладеньке, малюсіньке, мов усміх, лоно, набубнявілу ягоду з потаємним лябіринтом, у якому блукають неприкаяні сни. Вухо приклав і почув солодкий дзюркіт сопілки і тихі слова, що кликали до себе, вабили співом…

…Раптом стрепенувся від шемрання, щось зашкреблось за дверима, забурмотіло і застогнало. Миттю зірвався з ліжка і навшпиньки підкрався до дверей. Хтось там був, хтось жіночим сп’янілим голосом бубонів:

– Візьми мене, візьми, всю візьми, так, отак, роби, що хочеш зі мною, куди хочеш, ще, ще, ще…

Вся та небагата рослинність, якою пишалася голова пана Ціммермана, миттю стала шторца і захвилювалася, наче ковила під вітром. Рвучко штовхнув двері і відчув, як вони лупнули до чогось. На підлогу повалилося тіло. Прочинивши двері навстіж, побачив пані Ліндерову, в чому її породила пані Флякова. Зіжмакана рожева сорочина висіла на китайській вазі. А її власниця, вибалушивши баньки, важко хапала роззявленим ротом повітря. М’яса тут було багацько, воно все подригувало драглями, і було на чому очам зупинитися і чим подивуватися. Особливу повагу викликали два фантастичні цеберка, кожне літрів на десять, які, наче верблюжі горби, вигойдувалися то вліво, то вправо. Повні круглі стегна, гладенькі і сливе дівочі, терлися одне об одного, мов небесні жорна, що мелють борошно жаги. Це безмежне тіло вимагало важкої праці, а пан Ціммерман хотів лише одного – відпочинку. Але ось пані Ліндерова ожила і підвела голову. Уздрівши зовсім голого зятя, мало знову не луснулась на землю. Аж тепер він помітив у неї на чолі ґулю.