Юрий Винничук - Мальва Ланда

Якби пан Ціммерман мав на голові капелюха, то скинув би його і помахав сніговому війську… Та капелюха не було, і він сумно повернувся до покою, відчуваючи спиною, як тріумфально тануть сніги, як сповзає гостинний обрус, оголюючи хижі скелети грабів і в’язів, як оживають стрункі струмки і тнуть обрус на пасмуги, а разом зі сніговими заметами розчиняється, мов цукор, військо, аж допоки останньою не зникає гетьманська правиця з розчепіреними трьома середніми пальцями…

– Ти вже вста-а-ав? – потяглася Олюня кішечкою, але миттю згадала вчорашній акт дефлорації і набурмосилася: – Що ти зі мною вчудив, негіднику? Який сором!

– Пардін, – вибачився пан Ціммерман, – якщо чесно, то се була моя перша шлюбна ніч.

– Ах! Не може бути! – в голосі її вчувалася невимовна втіха. – Коханий! А знаєш, це навіть дуже оригінально. Канделябром! Ха-ха! Відтепер він стоятиме на видному місці і нагадуватиме нам нашу першу шлюбну ніч. А коли ти поїдеш у справах, залишивши мене саму, я братиму його до ліжка і уявлятиму тебе.

У двері постукали, і після Олюниного «хто там» почувся голос пана Ліндера:

– Пора, пане Ціммерман! Хутенько спускайтеся до сніданку і рушаємо.

Сад пана Ліндера був просто безмежний, а в’язниця знаходилася у самій його глибині. Пан Ціммерман погодився, що це дуже своєрідно, а як для в’язнів, то взагалі надмір людяності.

– Природа ушляхетнює, – проказав пан Дезидерій Фляк, тупцяючи за ними.

– Авжеж, – підтримав цю гадку пан Ліндер, – природа спонукає людей ставати добрішими.

– До кого? – поцікавився пан Ціммерман.

– До нас – представників влади.

За якийсь час вони зупинилися перед металевою брамою, що була помальована на чорно і стояла просто серед кущів малини, а побіч брами не було нічого – ані муру, ані паркану, самий лише малинник. Це видовище викликало у новоспеченого директора в’язниці здивувальне «О-о-о!»

– Це і є в’язниця?

– Аякже. Перед вами вхід на в’язничне подвір’я.

– Але чому нема муру? Хіба в’язні не тікають?

– А куди їм, голубе, тікати? І головне – навіщо, з якою метою? Адже це тільки умовно визначену територію названо в’язницею, а насправді вона всюди, куди лише не поглянь. Довкола суцільна в’язниця, замаскована під місто. Га? Весело вигадано? Щоб ворог не здогадався. Я вивів в’язничне життя на такий високий рівень, що фактично воно мало чим відрізняється від життя позав’язничного. Хоча цей факт можна потрактувати і навспак, а саме: вільне життя є узгоджене з нормами і приписами життя в’язничого. Але то вже буде вільнодумство, яке карається законом – від п’яти до восьми літ.

Пан Фляк нахилився перед брамою і, пошпортавшись під камінням, видобув здоровецького ключа, яким і відчинив браму. Панство вступило на просторе обійстя, в глибині якого красувалася довжелезна двоповерхова будівля під червоною черепицею, схожа на касарню. Уся місцина перед будівлею була обсаджена кущиками, квіточками і травичкою. По травичці прогулювалися в’язні. Чинили це якось дуже цікаво – ходячи по колу з закладеними за спину руками і вигукуючи хором:

– Ми такі щасливі! Ми такі щасливі! Ми такі щасливі!

Дехто навіть бив себе в груди і намагався перекричати решту. Побачивши високих панів, в’язні враз вишикувалися і проторохтіли:

– Най жиють його світлість цісар Франц-Йосиф! Гурра! Най жиють пан Ліндер! Гурра! Най жиють пан Фляк! Гурра!

– Одне маленьке уточнення! – гукнув їм пан Ліндер. – Межи паном Ліндером і паном Фляком віднині маєте волати віват і панові Ціммерману, котрий якраз заступає на свій надвідповідальний постерунок. Пан Ціммерман – то є ваш директор, ваш татуньо і ваш опікун. Най жиє пан Ціммерман! Гурра!

– Гурра-а-а-а-а-а! – відізвалося з шеренги.

– Продовжуйте ранкову прогулянку.

І в’язні знову закрокували по колу.

– Їх ніхто не стереже? – здивувався пан Ціммерман.

– Нема потреби. Вони самі себе стережуть. Самі себе допитують, самі на себе доносять, самі себе перевиховують. Дуже зручно. Інакше б нам був потрібен цілий штат охоронців, а це може влетіти в неабиякий гріш. А я дбаю про бюджет рідного міста як про свою власну кишеню.

Всі ув’язнені були зодягнені в однакові голубі сорочки, що сягали до п’ят, з-під сорочок виднілися босі ноги.

– Цікаво у вас вбрані в’язні, – сказав пан Ціммерман.

– Не «у вас», а у нас. Вбрані вони у дуже вигідну одіж, – мовив пан Ліндер, – її легко шити. Уявіть собі, скільки було б мороки з різними там блюзками, штанами, черевиками. На це треба багацько коштів, часу і людей. А всього цього у нас якраз брак.