Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Що ви не кажете?! – не втримався пан Ціммерман, щоб не поплескати по ремені пана аґента.

– Пан Кнедлик – це мої очі, моє вухо, мій ніс і мій… е-е… моє… е-е… моя… ну, одним словом, – це людина, що замінює цілий апарат. А які художньо довершені доноси він пише! Боже мій! Що за перо! Що за стиль! Ви, пане Кнедлик, справжній Бальзак! Кажу вам це чесно і відверто. Я впиваюся читанням цих шедеврів… Уявіть собі, зовсім недавно один екстреміста нашкрябав на моєму пам’ятникові, м’яко кажучи, нецензурне слово. Ну, факт, самі розумієте, обурливий. Пам’ятник, твір мистецтва, документ епохи, а на ньому якесь брудне слівце. Та ще й цвяхом. І ось пан Кнедлик бере в руки своє золоте перо і пише твір надзвичайної поетичности і довершености. Це вийшов не донос, а справжня соната, ні – рапсодія! О, як мені шкода, що я не фаховий музика і не можу покласти її на ноти, аби щоранку пестити своє вухо ніжними і ласкавими звуками… Ні, я не можу втриматися, щоб не зацитувати вам, пане Ціммерман, кількох рядків з цієї шахерезади:

– Ну, чи це не Овідій? Чи це не Горацій? – Пан Ліндер сьорбнув розчуленим носом і закінчив: – Друже мій, – дозвольте вас так називати, – друже мій, я вирішив на знак ваших величезних заслуг у галузі криміналістики і юриспруденції зробити вам невеличкий і скромний дарунок. Ось він!

З тими словами пан Ліндер попорпався в кишені і видобув на цей зачухраний світ таку ж зачухрану краватку. Вона мала дещо сумний і вим’ятий вигляд, а де-не-де ще й вилискувала тлустими плямами, але пан Кнедлик узяв її в долоні наче не знати якого скарбу і з вибалушеними очима вірного громадянина поцілував її.

– Носіть цю пам’ятку про мене і всім розповідайте, як високо цінить держава ваш вагомий внесок.

Щасливий аґент вклонився і повернувся до своїх обов’язків, приміряючи дорогою і так і сяк краватку до голої шиї.

– Пане Ліндер, у промові шановного аґента згадувалися безмежні ниви хлібів, фабрики, заводи, театри, музеї – де це все знаходиться? – поцікавився пан Ціммерман.

– Хе! – втішився комісар. – Саме в цьому і полягає великий акт перевиховання! Нічого цього нема, але нехай в’язні вірять, що воно десь існує. Їм самим через те стає легше на душі, адже тоді очікування звільнення з в’язниці набирає глибокого сенсу. Кожен прагне відбути свій термін з якнайбезгрішнішою репутацією, щоби вийти у світ вільних людей чистим, наче херувим.

– Чудово, але коли він виходить у цей світ, то раптом помічає, що з нього покепкували, бо там нема тих усіх приваб.

– Справді так думаєте?

– Не хтів би-м, але факти змушують.

– Отже, цього разу факт є такий, що вони ніколи, – повторюю: ніколи! – не дізнаються, що над ними покепкували, – голос пана Ліндера звучав гостро, але не без ввічливости. – І знаєте чому?

– А чому?

– Бо їм не судилося покинути стіни в’язниці.

– Мають пожиттєвий термін?

– Можна це так назвати. З огляду на те, що ніхто не може бути безгрішним. Навіть якби дуже намагався.

– Іншими словами, ви завше здатні знайти причину для продовження терміну?

– Маєте рацію. Тепер цей шляхотний обов’язок перейде у ваші руки.

Пан Ціммерман не відобразив на своєму обличчі надмірного задоволення, але це пана Ліндера не вразило і на мить.

– Дивно все ж, що при цьому в’язнів не охоплює бажання втекти звідси.

– Ні, не охоплює. Кожен в’язень пильно стежить за тим, аби когось таке бажання не спокусило, він просто зацікавлений у тому, щоб виявити когось такого і дати мені знати. А тому має очі завше відкриті. Бо виявивши потенційного втікача, він одразу вкорочує свій термін удвічі. Розумієте? Удвічі! А це вже щось важить!

– Ага, то, скоротивши свій термін удвічі, уже можна сподіватися на волю?

– Сподіватися завше можна.

– Що це має означати?

– Я вже говорив: звідси потрапляють лише на цвинтар. Та й то тюремний.

– І знаючи це, в’язень таки висліджує свого товариша?

– Звичайно. Люди вже так якось влаштовані, що навіть найплюгавіша людська істота переповнена надіями, мріями і снами. А все це варто підживлювати. Нехай собі жевріє. До пори. Коли ж з’являється зневіра – о, це вже найбільша небезпека для кожного шанованого закладу чи середовища. Погана вівця псує отару. А тому погану вівцю слід якнайхутше відправляти на заріз. Причину завше можна знайти.