Юрий Винничук - Мальва Ланда

«Цією тирадою він хоче пояснити мені появу майтелика і клака, – подумав пан Ціммерман. – Адже ці тварини водяться лише на сміттярці. Яким же чином вони сюди потрапили? Невже він справді їх сам вивів? А може завіз? А якщо завіз, то мусить знати, яка епоха панує там – назовні? Тобто він свідомо грає вар’ята. Для чого він це робить? Для власного спокою? Йому відомо, що я знаю, що все це суцільна брехня, а все ж стоїть на своєму… Цікаво, наскільки замішана в цю гру його родина… Але є ще пан бурґомістр. Адже, судячи з усього, лише він один літає до Львова. Може, він і привіз для пана Ліндера звірів зі сміттярки? Тоді пан Ліндер і справді може не знати про тамтой світ…»

Пан Ціммерман наморщив чоло. І коли він наморщив чоло, то раптом його осяяла не така вже й простацька думка: що воно в біса за пан бурґомістр, який не відіграє жодної ролі, бо безроздільно тут панує лише пан Ліндер, то чим же тоді займається бурґомістр? Тільки те й робить, що роз’їжджає туди-сюди і дурить народ? Ге, тут щось не те. Перша хвигура в місті – се пан Ліндер. Людина-оркестр. А коли вже він обійняв аж стільки-но посад, то чого б йому не посісти іще одну?…

Пан Ціммерман струснув головою і прислухався, як задзеленчали ґвинтики і шрубочки, шпиндики і шворені. Порядку в голові не було. А пан Ліндер у цей час загравав із якоюсь безсоромною орхідеєю, що розкрила перед ним масні червоні пелюстки, являючи світові палаючу невтримним жаром маточку і напнуту стужавілу тичинку. Пан комісар спритно впіймав клака і кинув його в орхідею. Пелюстки враз замкнулися, спочатку пролунало жадібне сьорбання, а потім ритмічне, смаковите жвакуляння.

– Жіноча краса оманлива! – сказав на це пан Ліндер і засміявся.

– А те, що ви кинули в квіточку, теж жива істота?

– Аякже. Називається клак. Моє творіння. Якось я знічев’я бавився вичесаним волоссям моєї дружини. Вона складала його в шкатулку, маючи намір згодом зробити з нього перуку. Ну от, я бавився, і тут мені крапнула в голову осіянна мисль. А що, як цей клак волосся оживити? Одним словом, я упіймав кішку і змусив її проковтнути волосся. За якийсь час воно вилізло з неї вже як жива істота. А коли я схрестив його з жуком, вийшло дуже цікаве сотворіння. Його тепер тут повно. Розмножується просто квадратно-гніздовим способом.

– Га! – стрілило в голові пана Ціммермана. Чи се не воно? «Квадратно-гніздовий спосіб!» Що ви на се? Звідки панові Ліндеру – громадянину бабці Австрії – відомо про спосіб, який впроваджено далеко пізніше? Сумнівів тепер не було. Пан Ліндер – це той самий бурґомістр, який ґрасує межи Львом і С., навозячи сюди щораз густішого туману. Але, будучи паном Ціммерманом, не можна виявити своїх міркувань…

– Проте, либонь, ви ще не чули про цей спосіб.

– Про який? – не второпав гість.

– Та про той же: квадратно-гніздовий.

– Таки ні.

– Ну от. А перед вами його творець. Саме я його вигадав і впровадив сюди. Бо ця джунґля якраз і висаджувалася таким ось чином. Згодом воно себе виправдало. Дерева розростаються куди привабливіше, а крім того, набагато хутше. А додаймо ще клімат, екваторіяльне сонце і таке інше…

– Ну, се вже ви загнули – екваторіяльне сонце!

– Чому загнув? Нічого я не загнув. Над нами скляне небо, котре збільшує кожен промінь у кілька разів. Це те саме, коли ви лупою підпалюєте папірець. Це небо знаходиться зараз під невеличким кутом, а коли я кут збільшу, то тут усе згорить синім полум’ям. А як ви гадаєте, могли б тут перезимувати усі ці баобаби, пальми, бананаси, партагаси і різні інші ковбаси? Оно – бачите? Ковбасяне дерево. Плодоносить винятково вудженою ковбасою. Тобто вудиться вона вже в процесі дозрівання під сонцем.

Вони підійшли до дерева, з якого звисали рясні ковбаски, наче стручки, вилискуючи тлущем на сонці, і пан Ціммерман покуштував кусник.

– Трішки недосолена, – сказав поплямкавши. – Як, цікаво, це дерево з’явилося на світ?

– Ну, саме дерево вже було раніше. Се, як бачите, баобаб. У нього було дупло. Отже, я це дупло щільно забив ковбасним фаршем, заліпив зверху тістом і залишив. За якийсь час на гілках появилися перші ковбаски. Я міркував так: якщо в природі вже є хлібне, кавове і молочне дерево, то гріх не мати ще й ковбасяного. Я назвав його ковбаб. А щодо недосолености, я вже здогадався, у чім причина – дерево частину соли ввібрало в себе. Завдяки цьому я зробив карколомне відкриття, що дерева люблять ласувати сіллю так само, як і корови. Тепер, коли я хочу добитися від дерева свого, заманюю його сіллю.