Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Чи довго ще?

– Ні, вже все. Ступи два кроки вперед, – відказав пан Фляк, піднявшись за ним по драбині.

– Куди-куди? – не второпав той.

– Та вперед…

– Але ж там…

І полетів сторч головою просто у квітку, діставши стусана. Пролунав розпачливий скрик, який перейшов у пронизливий вереск, а далі – жадібне чвакання, і стогін, і знову крик болю, і сьорбання, а потім – пелюстки замкнулися, набравши ще червонішої барви, аж червоні краплі виступили на них і почали спадати на землю. Тільки тепер пан директор помітив, що довкола квітки трава не зелена, а руда. Товсте стебло ще кілька разів жадібно всотало повітря і заспокоїлося.

– Ну, от і все, – сказав пан Ліндер. – Страта закінчена. – І, повернувшись до юрби, додав: – Отак у нас будуть каратися злочинці, що піднялися проти влади і цісаря. Будьте чемні і слухняні, то вас ніколи не спіткає така смерть.

Коли всі розійшлися і комісар з директором зосталися самі, пан Ліндер сказав:

– Відчуваю, пане Ціммерман, що на сьогодні у вас вражень аж забагато.

– М-м… так… голова пухне, – потер чоло директор.

– Тоді, може, підемо додому та відпочинете… так би мовити, в лоні сім’ї, що?

– А знаєте, я б радше полежав собі тут біля ставка та подрімав. Добре? А то щось уночі на новому місці…

– …та з молодою дружиною, ге?…

– …не спалося…

– Не маю нічого проти. Не буду вам заважати, приємних сновидінь.

Пан Ціммерман провів поглядом комісара, скинув зі себе сорочку, штани і розлігся на березі горіпузом. Щойно заплющив очі, як свідомість його попливла кудись в розморений спекою ліс і заблукала в гадючих стеблах орхідей.

…Прокинувся він від прохолодних бризків води, що раптово проштрикнули його розпарену шкіру сотнями тонесеньких голочок. Заки розплющив очі, то вже знав, хто його розбудив – Емілія. Хлюпаючи на нього водою, заливалася сміхом. Чого їй було так смішно?

– Перестань! Я вже не сплю.

– А от і спиш! Скільки можна хропти? Проспиш усе на світі!

Покректуючи, пан Ціммерман підповз до води і з насолодою занурив у неї голову, потім пирхнув і потягся всім тілом, аж щось усередині хрумкнуло. Сів на брилу і, звісивши ноги у воду, понуро подивився на карлицю.

– І де ти тільки берешся?

– А ти вже думав, що мене забив, так? А от бачиш, яка я. Я все тобі пробачила і готова почати віднова.

– Що почати?

– Наше життя. Тільки, на Бога, не кажи, що твої почуття до мене послабли через одруження. Ніколи не повірю. Мене розлюбити не можна. Це все одно, що перестати дихати. Ти пробував коли-небудь не дихати?

– Еміліє, не мороч мені одне місце. Ліпше давай поміркуємо, як нам звідси чкурнути.

– Ага, то ти не роздумав? А то я собі вже міркувала, що, зробивши таку карколомну кар’єру та відірвавши таку кралю з фантазійним віном, ти й забув про мандрівку.

– Ні, не забув. Але я тепер виразно не уявляю, яким чином мені вибратися з Ліндерового маєтку. Тут такі мури… а лазити, як ти, я не здатен.

– От бачиш! Тепер ти розумієш, що я для тебе як манна небесна? Що б ти без мене робив?

– М-м, не знаю… – промимрив пан Ціммерман і плюхнувся у воду.

Мусив відсвіжитися в цій спекоті, що розпарювала тіло, розморювала дух і навівала сонливість. Вода в ставку була не затепла і не зазимна, а саме якраз, бульбашки повітря спиналися з дна, припадали до його тіла і, лоскочучи, вибігали на поверхню. Раптом почув розпачливий скрик Емілії: вона показувала рукою у воду і верещала, щоб негайно вибирався на берег, та небезпеку відчув лише тоді, коли вода коло нього завирувала і щось слизьке і холодне обплутало його, а за мить над поверхнею води побачив зелену жіночу голову з якимись монструальним вустами, в яких тремтів жадібний зелений язик. Ця жіноча голова мала тіло анаконди, і це тіло тепер полонило його й тримало у своїх зимних обіймах. Тепер згадав, що вже раніше бачив у ставку щось темне і незрозуміле, котре йому здалося загуслими сутінками.

– Ану, пусти його! Пусти! – верещала Емілія і метушливо стрибала з брили на брилу, гарячково шукаючи порятунку.

Пан Ціммерман відчув, що коли не брикатися і не смикатися, то обійми анаконди цілком стерпні, а тому врешті завмер і тільки дивився в її обличчя з тривогою і страхом. Анаконда жадібно дихала роззявленим ротом, а її очі мовби вивчали кожну цяточку Ціммерманового лиця.

– Ти мій, – нарешті прошепотіла анаконда. – Я хочу тебе.

Відчув, як тіло її пругке і сильне заковзало по його тулубу, а кінчик хвоста залоскотав, забігав по всіх закамарках, прокидаючи в ньому бажання, замішане на страхові й жазі. Емілія, мабуть, відчула заздрість, бо знову закричала: