Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ану лише його, ти, курво! Хвойда францувата! Жаба пульката! Гнида слизька! Ти на кого хвоста підняла!

– Нещасний пуголовок! – буркнула анаконда. – Чому я тебе відразу не проковтнула?

– Що? Мене? Та ти б вдавилися! Я б тобі поперек горла стала, як тріска!

– Вона нам заважає, – сказала анаконда свому невільникові. – Пішли під воду.

І з цими словами жінка-змія почала занурюватися в ставок, викликаючи у нещасного коханця крик розпачу. Одначе Емілія була справжнім зразком хоробрости, бо ані не думала втрачати зимну кров і, підібравши на березі бамбукову тичку, побігла з нею напереваги, мов зі списом. Це було так несподівано, що анаконда лишень писок роззявила і сказала: «Ага!», а вже наступне слово застрягло їй у горлянці, навіки проштрикнуте бамбуком. Обійми її ослабли, і пан Ціммерман, прудко виборсавшись, вискочив, як з катапульти, на берег. Весь трясучись, тепер дивився, як змія кидається у корчах, як завивається і розвивається її довге і сильне тіло.

– Ага, дістала! – тішилася Емілія. – Так тобі і треба!

Нарешті анаконда охляла, повільно спустилася на дно і зникла в густому зіллі, тільки бамбук продовжував стирчати з дна, час від часу здригаючись.

– А тепер ближче до справи, – сказала карлиця. – Ось ця оранжерея тягнеться через сад у напрямку муру. Отже, в тому місці, де вона з ним сходиться, і можна перелізти, бо там всюди гіллясті дерева, ліани, орхідеї, а по них і стара бабера видрапається, не те що такий бравий козак, як ти. Крім того, та місцина прихована від стороннього ока, і нас ніхто не помітить, коли будемо перелазити.

Пан Ціммерман замислився над перспективою мандрівки через оранжерею. Мав підстави думати, що в цьому лісі мешкають й інші хижі звірі, опріч анаконди, а якщо се так, то мандрівка може виявитися надто небезпечною. Однак Емілія вхопилася за свою ідею так цупко, що відмовити її видавалося неможливим.

– Про яку небезпеку ти оце торочиш, коли я біля тебе? Я тебе врятувала від анаконди чи ні? Врятувала. От і від усіх інших потвор врятую. А ще не забувай про моїх сестер. Вони теж не з лопуцька і здатні якому хочеш носорогові рога обламати. До речі, вони вже тут.

– Де?

– Та тут же, в оранжереї. Подивився туди, – і вона вказала рукою на дерева, а там на ліанах і справді вигойдувалися обидві карлиці.

– Гей-гоп! Гей-гоп! – гукали вони і перестрибували з ліани на ліану, мов справдешні мавпи.

Пан Ціммерман збагнув, що з такими відчайдухами можна хоч у пекло, і скорився долі.

– Добре. Зустрінемося тут біля ставка о восьмій ранку.

– Ого, аж уранці? Ти просто випробовуєш наше терпіння, так?

– Ні. Але ти, як кожна баба, маєш куций бабський розум. Ти гадаєш, що мандрівка джунґлею – це прогулянка, повна втіх і радощів? Я цього не певен. А тому хочу роздобути зброю, а також харчі. Крім того, мене одружили, кинути жінку отак ні сіло ні впало напризволяще я не можу. Мушу хоча б із нею попрощатися.

– Ну, про жінку ти, звичайно, загнув. Яка вона тобі жінка? Але я теж маю серце і я тебе відпускаю. Прощайся, збирайся, але якщо тебе не буде тут о восьмій ранку, то я обіцяю, що ми візьмемо штурмом будинок пана Ліндера.

Несподівано позаду них пролунав настрашений скрик Олюні. Обоє озирнулися й побачили пані Ціммерман в шокованому стані.

– Що… що се має означати? – пробелькотіла вона. – Звідки ця потвора? Це напівголе сотворіння? Ти мені зраджуєш, так? І з ким?! О, Боже! Який сором!

– Перепрошую! – обурилася Емілія. – Якщо хтось із нас двох може вважатися потворою, то тільки ви! А в мене досконалі форми. Я вся тендітна і тонкокоста, мов пава. А ви – ви є німецька самохідна гармата типу «Фердинанд»! Ось хто ви!

Олюня готова вже була беркицьнути, але пан Ціммерман вчасно підхопив її і міцно обняв.

– Кохана, заспокойся. Якщо чесно, то я вперше бачу цю істоту. Тут твій татусько розвів силу різних чудацьких тваринок. Мабуть, це одна з них. Бачиш, оно ще дві теліпаються на гіллях. Гадаю, що то звичайні мавпочки. Вони, щоправда, вміють розмовляти, але цього ще замало, аби вважати їх людьми.

Ці слова заспокоїли довірливу Олюню, але викликали бурю гніву в карлиці.

– Що?! То се я – мавпа? Ах ти ж лантух з ковбасою! Ах ти ж надувний козел! Драглі свинячі! Я – мавпа! Та це твоя жінка мавпа! Подивися на неї уважніше!

– Ага! – спалахнула Олюня. – То се таки не мавпа, а жінка?! І ти з нею на березі озера! Чим ви тут займалися?

Поки вона промовляла, пан Ціммерман встиг скорчити промовисту міну Емілії, щоби та врешті замовкла і не видавала їх. Карлиця збагнула, що для загальної безпеки буде ліпше, коли її разом із сестрами вважатимуть за мавп, і, схопившись руками за ліану, подряпалася на дерево, кувікаючи та рохкаючи, як істинне дитя джунґлів.