Юрий Винничук - Мальва Ланда

«Що ви не кажете?»

Вуста її прохилилися ще на одну волосиночку, і йому навіть здалося, що вони видихнули повітря, бо раптом легенький подув тепла війнув йому в обличчя, лоскочучи ніздрі духмяністю фіялок… А зрештою, що йому заважає покласти свою долоню на її долоню?

Панно, ось бачите – я кладу свої пальці, наче на клявіші фортеп’яна, і граю тиху-тихесеньку мельодію віденського вальсу, пальці наші стають у пари і починають танцювати, пурхати в притьмареній залі, наче метелики, лякливі нічні метелики, на яких чигають смолоскипи канделябрів і гасових жарівок…

Найдивніше, що пальці його і зіправді відчули тремтіння кралиних пальчиків, і тремт оцей був не такий уже й ілюзійний, пальчики ворушилися в ритмі вальсу, котрий оце зараз бринів йому в голові, лягав на вуста і змушував їх ледь-ледь підмугикувати… І так ото під музику почали вони попарно розлітатися в усі кінці велетенської залі і нестримно кохатися, безсоромно скидаючи з себе усі старосвітські приписи, усю сріблясту луску пристойности, зриваючи всенькі «так не можна», оголюючи тіла свої – білі і стиглі, бурхливі і хмільні – тіла, напоєні нічною тугою, полум’ям свічок і блиском дзеркального плеса… Кохались вони, лежачи в панни на стегні – вказівний палець на вказівній палюшечці, середній на середульшій, а мізинний на мізинній, а великий на великій, а на безіменній безіменний, котрий кохав її так палко, що й імени не питав, а так і шепотів їй на вушко – «о безіменна моя любове!», а вона відказувала так само, уся стрясаючись від його стрімкого натиску, – «о безіменний мій, бери мене, бери мене, бери мене!» – і підкидала його на собі найвище за всі пальці, аж стегно ходором ходило і, здавалося, от-от розсиплеться, мов стара канапа, розвалиться на дрібні костомашечки, вузлики, трісочки, клаптики…

У тій екстазі, коли пальці її вже зіпріли і заблагали милосердя, його долоня сповзла з її долоні і втомлено лягла на стегно. І було те стегно пругке і тепле, і чути було, як б’ють у ньому джерела і грає скрипка зовсім неподалік – з напнутими від жадання струнами…

Панно, чому ви прикинулися мертвою? Я ж чую у ваших глибинах життя, я чую бурхливі припливи крови, котра розбігається гарячими руслами і прагне з’єднатись з моєю в пінявий коктейль…

«Що ви не кажете?»

Її обличчя ще більше повернулось до нього, а вуста прохилились в закличній усмішці, і він помітив у неї на зубах кілька крапелиночок слини, що бралася від подиху дрібнісінькими бульбашками… Десь там, за білими ґратами зубів, ворушився жагучий язичок, палало вогнем обрію піднебіння – сонце за язиком лягало на спочивок, і прощальне його проміння зблискувало у вузьких щілинках зубів, наче жарівка за шторами…

Панно, я завтра уранці рушаю в мандрівку. Покину це місто і цих людей, щоби знову кинутися на пошуки Мальви… Сліди її всюди, куди не погляну, сліди її в літі і в річці, в хмарах і шибах… І навіть у вас самих. Ваше обличчя, напевно, колись належало їй, це вродливе обличчя молодої панни, котра не зазнала особливого щастя і взяла від життя зовсім крихітку, та й ту по дорозі між пальців просіяла… Ані в браму Раю не достукалася, ані в браму Пекла не втрапила, згубилася по дорозі в Чистець – в мочарах невідання… Будь-яка жінка, що в цьому світі існує, є безперечним доказом, що її немає. Вас теж нема. Є лише оця оболонка, в якій чудом збереглося трішки тепла, оболонка, котру назвали Мальвою, та від цього вона не ожила…

В очах у панни щось легенько зблисло, і тепер вони вже не видавалися мертвими, бо знову почали відбивати в собі навколишній світ, і перше, що він угледів – це самого себе в її чаклунських очах. Побачив своє обличчя в її зіницях, осяяне якимось синювато-сталевим полум’ям, котре клекотіло в нього за спиною, хоч і не відчував його. І було його обличчя якесь не таке, яким звик його бачити в люстерку, а мало воно тепер дуже суворий і грізний вигляд, наче обличчя якогось гайдамаки, який щойно скінчив бій і, важко дихаючи, став серед поля з шаблею в руці – з шаблі сочилася кров…

Але це не я, панно! Я не такий. Чому ви мене відбили в очах таким лихим і на все готовим? Я не готовий ані на що, я тільки пливу за течією, і течія ця зимна й свавільна.

«Що ви не кажете? Вперше чую».

– О, що я бачу! Рука мого чоловіка вже на вашім стегні, Мальво. Ну, чи не говорила я, що він неабиякий зух? Ви програли. Ваші коралі тепер мої.

І вона зняла з панни коралі. На відміну від Олюні, панна чомусь не сприйняла цього за дотепний жарт і гнівно зблиснула очима, коли її коралі опинилися на шиї Олюні. В кутиках її вуст щось стрепенулося, і недавній лагідний усміх перетворився на зловісний, а самі вуста начеб звузилися і замкнулись. Та все це помітив лише пан Ціммерман.