Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Чи вже можна перестати сурмити? – чемно поцікавився чоловік, коли Олюня опинилася в ліжку.

– Ні-ні, прошу в’їхати сюди на коні. Ти мусиш мене атакувати. Я твоя остання незаймана фортеця. Вперед, мій лицарю! Тебе чекає запеклий герць! Хай не змовкає твоя сурма! Гурра!

Пан Ціммерман верхи на коні промчався покоєм і з розгону вилетів на ліжко. Олюня збуджено заверещала так, начеб їй забивали у тім’я цвяшка, і пірнула з головою під ковдру. Над завойованою фортецею ще лунав бойовий клич сурми, коли двері до покою прочинилися і в них з’явилася пані Ліндерова.

– Боже! – заломила вона руки у захваті. – Аполльо! Імператор! Лицар Золотої Остроги! Пане Ціммерман, ви вроджений генерал! Один лише ваш вигляд покладе вам під ноги цілі народи! Тепер ви завше мусите носити цей мундур. Без нього я вас просто не хочу бачити!

І не встиг він зойкнути, як його одяг, що носив досі, вилетів у вікно.

– Пане Ціммерман, перепрошую, що насмілилася вас потурбувати, але сталася непередбачена річ. У нашому будинку чимало покоїв, та не всі вони, на жаль, пристосовані для ночівлі. Гості прибули так раптово, що ми не встигли наготуватися. І я вас прошу, я вас благаю, на одну ніч, коли можна… Якщо це вам не буде важко…

– Але ні-ні, що ви, лягайте з нами, прошу дуже, – ґречно погодився пан Ціммерман.

З-під ковдри вигулькнула Олюньчина голівка:

– Мамусю! Що за ґеци? Не мусиш навіть питати. Ти в нас найперший гість.

– Але, дітки, ви мене не так зрозуміли, – почервоніла пані Ліндерова, а її груди знялися бурхливими хвилями від збудження. – Не йдеться про мене.

– Не про вас? – здивувався пан Ціммерман.

– Ми четверо будемо спали на одному ліжку. А от гостей ми ніяк не змогли розмістити, бо все одна особа таки не вміщалася. І для того, прошу вас уклінно, прийміть на ніч панну Мальву. Вона така самотня і така спокійна, що не буде вам заважати.

Пан Ціммерман глитнув слину і знову відчув на спині мурашки. Олюня, однак, не мала нічого проти.

– Але ж прошу! Прошу! Панно Мальво! Де ви? Заходьте!

За спиною пані Ліндерової почувся шелест сукні і тихі скрадливі кроки. Невже вона зараз увійде?

– Є одна дрібничка, – провадила далі тестьова. – Панна Мальва встидається розібратися при мужчині. Чи не був би пан Ціммерман настільки ласкавий, щоб відвернутися до вікна?

– Так-так… я, звичайно… – промимрив він і, зіскочивши з постелі, став проти зашторених вікон.

Знову почув шелест сукні і тихі кроки. Хтось увійшов до покою, вносячи з собою прохолоду вечора, запах рожі і роси.

– Ну, то я вас залишаю, – сказала пані Ліндерова. – Прошу, пані Мальво, не чутися скованою, прошу почуватися, як у себе в хаті. Добраніч, дітки.

– Добраніч, – зітхнув пан Ціммерман, відчуваючи, як покидають його спину мурашки, але опановує холод. Він піднімається від попереку до карку, бере в кліщі шию і тисне з якимось незрозумілим гнівом, наче тільки для того, щоб довести свою владу на всю наступну ніч.

Шелест сукні лунає тепер зовсім поруч, Олюня підказує, де її повісити, потім знову чути шурхіт і звуки розщіпання, розшнуровування, скидання, стягання, ніжний шерех шовку, шепіт Олюні:

– Ах, які у вас розкішні пантальони! У них не парить? Ах, ну звичайно – Париж! А підв’язки? Зі Стрия? Ніколи не повірю! Такі підв’язки хоч на шиї носи! Чудо! А яке у вас тіло! Біле-білесеньке, ніде ані цяточки, ані крапинки, не тіло, а манна небесна! Які форми! Можна, я торкнуся ваших персів? Таке враження, мов у них налили свинцю. Ви любите спати наголяса? Я теж. Нічого непристойного тут нема. Чоловіка ми покладемо скраю. А я посередині. Вночі у нас душно, а ковдра така тепла. Який у вас пругкий живіт. А в мене такий м’який. І стегна у вас тверді, а задочок взагалі, мов горіх. Попробуйте мій. Правда, який м’який? Просто драглі якісь. Коли я йду, він весь трясеться. Трясеться і підстрибує, мов жаба на пательні. І волоссячко у вас таке чорне, чорнюще, мов смола. У мене он яке поблякле, ріденьке, зовсім нецікаве. А у вас – справжні джунґлі. Так і здається, що звідти вискочить орангутанг. Та ви, мабуть, уже хочете спати? Я вас накрию. Кохасю, можеш повернутися. Панна Мальва вже в ліжку.

Голова панни Мальви лежала на подушці, очі дивилися на нього, а на вустах знову була ота підбадьорлива усмішка і готовність на кожне слово дивуватися: «Що ви не кажете?»

– Ну? Чого ти там мудохаєшся? – спитала Олюня, побачивши, як її чоловік нерішуче тупцяє з ноги на ногу. – Лягай уже. Наш герць перенесемо на завтра.