Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ніколи в житті! – заклялася Лідія і зняла вгору канделябр.

– Цитьте! – гаркнув на карлиць і прислухався.

Звідкись ізгори долинув чийсь голос.

– Там хтось є! – зойкнула Емілія.

– Щоб мені в цю хвилину вбралися! – звелів Бумблякевич. – Зараз підемо в розвідку.

– Не забудьте і мене, – нагадала про себе Адольфина. – Я тут сама не зостанусь.

Голос лунав з другого поверху, куди вони ще не зазирали. Та щойно почали підніматися, як голос уже вирізьбився, і в ньому можна було розпізнати жіноче волання.

– Це тут! Ні – тут! Що ви? Що ви? Тільки там!

Карлиці засперечалися, ручками замахали, ніжками затупали і зчинили такий галас, що навіть якби у котромусь покої слон заревів, то ледве чи вдалося б вгадати, де саме. Грізний окрик Бумблякевича нарешті втихомирив їх.

– Хто тут? – гукнув.

– Це я! Я! – озвався голос такий знайомий і зовсім недавній. – Лютеція!

– Хто така? Хто така? Хто така? – заквакали карлиці.

– А така! А така! А така! – перекривила їх голова панни з безпечної висоти на рамені в Бумблякевича.

У дверях стирчав ключ. Той, хто замкнув їх, мав певність, що жодна чужа душа сюди не замандрує. Ключ скреготнув двічі, і Лютеція впала в обійми Бумблякевича. Карлиці затамували подих. Якщо для голови безтілесної вони ще складали якусь конкуренцію, то перед такою панною далебі пасували.

– Хто це? – скрикнула Лютеція, вжахнувшись голови, та миттю збагнула страшну для себе правду і зблідла. Відчула, як тіло її бунтується проти неї, як шалено заколотилося серце і вся кров збурунилася.

– Не бійся, – підморгнув Бумблякевич. – Це донька пана Ліндера, яка загубила своє тіло.

Лютеція заспокоїлась, зрозумівши, що ніхто ще не здогадується, які таємні нитки пов’язують її тіло з цією головою. А тим часом скроні Адольфини пронизав пульсуючий біль, кров’яний тиск опанував мозок, і вона, втративши свідомість, звалилася з плеча на вчасно підставлені руки. Карлиці за усім спостерігали, витріщивши очі. Але й Лютеція відчула у тілі велику слабість.

– Чи можу я поговорити з тобою на самоті? – спитала Бумблякевича.

– Звичайно. Мої кохані, – звернувся до карлиць. – підіть собі поснідайте.

– Поки ти нам не скажеш, хто вона така і звідки її знаєш, ми не рушимо з місця, – стисла кулачки Емілія.

– Ще чого! – обурився Бумблякевич. – Я не повинен ні перед ким звітувати! То є справа державної ваги, і таким піцикам, як ви, до неї зась! Ану зараз мені вимітайтеся! І щоб за п’ятнадцять хвилин сніданок був на столі.

– За п’ятнадцять хвилин? – захихикала Соломія. – Так скоренько? Можемо вам дати й півгодини.

– Тоді обіцяй нам, що розповіси усе за сніданком! – вперлася Емілія.

– Гаразд. Але заберіть зі собою голову. Можете її не боятися, вона непритомна.

– Ну, що з тобою тоді сталося? Куди ти щезла? – спитав Бумблякевич, зайшовши з Лютецією до покою, в якому вона була ув’язнена.

– Я вийшла на ґанок, і тут мені притисли до обличчя щось мокре. Я задихнулася і не знаю, що зі мною було далі. Отямилася вже тут, у замку.

– І хто ж тебе викрав?

– Той самий капітан Тягны-Рядно.

– То він тут живе?

– Ні. Очевидно, тільки деколи тут буває. Увечері він засвітив світло в цілому замку і вмикнув на всю силу музику. Музика лине з гучномовців аж до містечка. У великій залі він має каруселю з картонними фігурами танцюючих пар. Ця каруселя крутиться під музику, а здалека ввижається, наче в замку танцюють.

– Чи він тобі щось пояснював? Наприклад, чому тримає тебе тут?

– Ні. Сказав, що я можу вважати, ніби виконую важливу державну місію…

Бумблякевич пройшовся по кімнаті, задумливо потираючи бороду.

– Ти тут сама?

– Мабуть.

– Сюди мали прилетіти двоє моїх знайомих на повітряній кулі. Кілька днів тому.

– Я нічого не бачила. Щоправда, я не мала можливості оглянути замок… А ця голова… Навіщо ти її носиш зі собою?

– Сам не знаю. Ця голова належить твоєму тілу.

Бумблякевич розповів пригоду Олюньчиної сестри.

– Боже мій! Тепер мені кінець! Ти видаси мене панові Ліндеру, так? Адже він напевно кинеться вам навздогін. Коли він заявиться сюди, ти не захистиш мене!

– Ну-у, не драматизуй. Цей капітан теж має якийсь інтерес до тебе. Хоча… стривай… Голова дізналася про те, що ти знайшлася, від свого батька, пана Ліндера. Він сказав їй, що ти тепер у замку. Виходить, що пан Ліндер з капітаном діють заодно? Адже це капітан розшукав для Ліндера тіло його доньки.

– Що ж тепер буде зі мною? Я знову втрачу тіло?