Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Я думаю, що якийсь вихід знайдемо. А поки що ходімо снідати.

Бумблякевич штовхнув двері, почувся глухий удар, і на підлогу повалилась Емілія з ґулею на чолі.

– Ага, знову підслуховуєш?

– Я тепер все знаю! – дзявкнула карлиця і, притьмом зірвавшись на ноги, злетіла додолу. – Дівчата! Я все знаю!

Коли Бумблякевич з Лютецією спустилися в їдальню, голова Адольфини, лежачи на столі серед закусок, прорекла:

– Ну от ми й зустрілися. Не дивно, щойно я тебе побачила, відразу втратила свідомість. Віддай моє тіло!

– Нізащо! – скрикнула Лютеція.

– Віддай по-доброму! – скреготнула зубами голова. – Інакше я перегризу тобі горло. Я нікому не подарую мого тіла. Ти вкрала його в мене!

– Золотенька моя, – звернувся до неї Бумблякевич, – ти помиляєшся. Це не вона вкрала твоє тіло, а твоє тіло поцупило її, себто його, голову. І ти сама прекрасно знаєш, що голова ніяк не могла цього зробити.

– Ага, то ви вже домовилися між собою, так? За моєю спиною!

– За чиєю спиною? – перепитала зі сміхом Соломія.

Голова Адольфини збагнула, що бовкнула нісенітницю.

– Все одно. Ви змовилися. Але я так цього не залишу. Я буду боротися.

– Рація! Боротьба завше ушляхетнює, – сказав Бумблякевич і заходився коло сніданку. – Лютеціє, напийся кави.

– Я вже пила, – сказала Лютеція, тримаючись від столу на безпечній відстані, що вочевидь не подобалося голові.

– У-у-у, боягузка! Ну, нічого, я ще доберуся до тебе.

Зненацька з-під підлоги пролунав стукіт. Усі завмерли. Стукіт повторився. Вочевидь він лунав з пивниці.

– Усім залишатися на місці. Зі мною піде тільки Лютеція, – сказав Бумблякевич.

– Сюди! Сюди! – зустрів їх захриплий чоловічий голос.

Бумблякевич і Лютеція наблизилися до дверей, оббитих залізом і замкнених іржавою штабою.

– Хто тут? – спитав Бумблякевич. – Чому ви зачинені?

– Пане Бумблякевич! – зрадів невідомий. – Боже мій! Як ви сюди потрапили?

Аж тепер він упізнав голос Джавали.

– Пане маґістре, ви тут? А де ж Мальва?

– Мальва врятувалася. Зараз вам розповім. Тільки спочатку визволіть мене.

– Тут такий замок…

– Пошукайте ключ. Мусить бути неподалік, я чув дзенькіт, як його ховали.

І справді, в ніші навпроти знайшовся ключ. Коли залізна штаба впала на землю, Джавала кинувся стискати Бумблякевича в обіймах.

– Ну, ви – герой! Герой!.. О, з вами панна?

– Так, це Лютеція. Своя людина. Розкажіть мені негайно, що тут відбулося, бо хто його зна, може в нас уже обмаль часу.

– Так, маєте рацію… З чого почати? Отже добралися ми сюди надвечір і одразу помітили щось підозріле. В замку уже багато років ніхто не мешкав. А тут бачимо – світло горить, лунає музика. Ми спустилися на подвір’я. Я сказав Мальві, щоб залишалася біля кулі, а сам увійшов до замку. З-за дверей пробивалося яскраве світло і гомін голосів. Я підкрався ближче і зазирнув до шпарини. Посеред зали сиділо колом з десяток монахів у білих сутанах і каптурах. Посередині було намальовано якісь знаки. Здається, вони молилися…

– Ну, і що було далі? – квапив його Бумблякевич.

– Далі я почув за спиною чиїсь кроки. Коли озирнувся, то побачив ще двох ченців. Вони одразу ж кинулись до мене з кулаками, я ледве встиг прошмигнути повз них, але на виході перечепився за чиюсь ногу і впав. Падаючи, я штовхнув двері на подвір’я і закричав: «Мальво, тікай!» Тут мене вперіщили по голові, і я втратив притомність. Усі ці дні сиджу в льосі.

– Чим же ви харчувались?

– А тут є ящики з яблуками і слоїки з компотами. Знайшов навіть бутель вина. Так що нарікати не буду. А оце вчора ввечері я почув чиїсь кроки, але не відважився озиватися. Нині ж вирішив – будь-що-будь, гірше бути все одно не може. От і взяв ящика та заходився гамселити в стелю.

За кавою Бумблякевич оповів маґістрові про свої пригоди.

– Стривайте, – спохопився Джавала. – Ви згадали про листа. Маєте при собі?

Він нетерпляче розірвав конверта, і, прочитавши, з заклопотаним виглядом подав листа Бумблякевичу.

«Пане Джавала! – писала княгиня. – Посилаю Вам навздогін цього листа. Щойно ми дістали тривожну звістку про те, що в замку діються страшні речі. Отже, повім Вам таємницю, котру досі перед Вами ховала. Сестра моєї бабуні займалася чорною магією разом зі своїм сином. Вони роздобули якесь надзвичайно могутнє закляття, завдяки якому можна наслати мор на великі терени й знищити маси населення. Але в 1893 році обоє загинули, забравши в могилу і те закляття. Поховано їх було в підземеллі нашого замку. І от тепер ми дізналися, що з’явилися якісь люди, котрі хочуть їх оживити і добути те закляття. Що це за люди, нам не відомо. Але вони вже там, вже діють. Мусите негайно повертатись назад, щоб разом вирішити, як запобігти біді. Не важтеся втручатися в будь-які події, пов’язані з замком».