Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Гі-і! – сплеснула в долоні Емілія. – Що ви зробили з моєї підлоги? Не можна обережніше?

– Можна, але це буде довго.

– Давайте кілки, – звелів Джавала пошепки. – Я буду приставляти їх до грудей, а ви бийте обухом. – Він приклав кілок до грудей князя й кивнув: – Давайте!

Бумблякевич перехрестився і зі всього маху опустив обух на кілок. Кілок пробив сорочку і застряг поміж ребер. І в цей мент з горла князя вирвався крик, що нагадував виття вовка, крик цей вдарився об склепіння зали і понісся луною по замку, безмежно повторюючись і розсипаючись по усіх закутках.

– Він живий! – зойкнула Емілія.

– Де там! – відказав Джавала. – Він конає! Але нізащо не дивіться йому в очі!

Бумблякевич вдарив сокирою вдруге, і знову пролунав крик, але цього разу рука князя схопила Джавалу за зап’ясток. Коли сокира опустилася втретє, струмінь крови – прудкий і сильний – вдарив Джавалі в обличчя, осліплюючи його. Кров була крижана і обпікала холодом.

– Пустіть мене! – захарчав упир.

– Бий! – гукнув Джавала, спльовуючи просто в домовину.

Бумблякевич скривився від огиди, але таки зібрав усі свої сили і гупнув сокирою в кілок так, що той увійшов до половини. Кров упиреві бухала тепер також із ніздрів, поступово змінюючи барву, доки не перетворилася на чорну смолу. Тієї ж миті шкіра князя пожовкла, згрубіла і почала лущитися. Очі побіліли й запалися, волосся посивіло, скуйовдилося й обсипалося побіч голови, котра поступово набирала обрисів черепа. Ось уже розповзлися потріскані губи, оголюючи жовті ікла. Нігті на руках почорніли і випали. Незабаром у чорному костюмі зостався лише кістяк, обтягнутий сухим пергаментом шкіри. У кістяку ще тліло життя – він здригався і зуби його цокотіли.

Джавала відпустив кілок і струснув руку упиря. Фаланги пальців розсипалися. Запах гнилі й плісняви запанував у повітрі. Бумблякевича нудило, хотілося негайно тікати – куди-небудь, аби лише якнайдалі від цього замку, але чекала ще одна така сама гидка процедура, і невмолимий Джавала вже приставив другого кілка до грудей старої княгині. Джавала виглядав страшно – на обличчі і вбранні застигла темна кров.

– Ну, не тягніть, – підганяв Бумблякевича. – Не знати, чи маємо ще час.

Бумблякевич підступив до труни, розмахнувся і вдарив по кілку. Княгиня розкрила нажахані вирячені очі і закричала на весь свій роззявлений рот, в якому клекотіло полум’я язика. Бумблякевичу здалося, що там, у її горлянці, розверзлося саме пекло і що він навіть бачить душі грішників, які караються в ньому. Чому він тоді загапився, ніколи пізніше не міг збагнути, можливо, тому, що задивився в княгинині очі і, хоча нічого крім білих і налитих кров’ю білків там не угледів, а якусь мить таки прогаяв.

– Бий! – гаркнув Джавала, бачачи, як княгиня з усіх своїх сил зривається з домовини.

Сокира злетіла вгору, але княгиня встигла-таки вхопити маґістра за руку і, смикнувши до себе, іклами впитися в шию. Обух сокири поцілив княгині в голову, Джавала вирвався, але на шиї у нього запульсувала кров.

– Бий! – знову гукнув.

І Бумблякевич нарешті влучив у кілок, заганяючи його так, що було чутно, як другий кінець вдарився у дно труни. Упириця забулькотіла цілим фонтаном чорної крови й теж почала розкладатися на очах, виповнюючи приміщення смородом. Джавала важко дихав, а з шиї цебеніла кров. Емілія десь роздобула шмат білої тканини й хотіла забинтувати, але маґістр не дозволив.

– Ні-ні, не можна. Від укусу упиря я теж можу стати упирем, якщо з мене не витече вся заражена кров.

– Здається, її вже достатньо витекло, – сказав Бумблякевич.

Джавала сумно похитав головою.

– Невідомо, чи достатньо. Крім того, це не є аж такий певний спосіб. Цілком можливо, що я таки заражений. Однак я думаю, що відчую ці ознаки і тоді вас попереджу. Пане Бумблякевич, мусите зробити для мене ще цю останню послугу. Коли я вам скажу, що чую, як стаю упирем, забийте мені в груди кілок.

– Ні! – скрикнув Бумблякевич. – Цього вже забагацько!

– Наберіться мужности! – гримнув суворим тоном Джавала. – То не є жарти! Перетворившись на упиря, вже не зможу контролювати своїх вчинків. Усі ви тоді опинитесь у небезпеці.

– Тільки не це! – запротестувала Емілія. – Я не зможу заснути, коли знатиму, що моїм замком блукає упир. Може, нарешті дасте себе забинтувати? Дивіться, яка калюжа надзюрила! Весь паркет мені попсували.

Джавала подивився на калюжу і дозволив нарешті перев’язати рану.

Пролунав крик: «Тривога! Тривога!», а відразу після нього почулося хурчання гвинтокрила. За вікном на подвір’я сідала військова машина без будь-яких розпізнавальних знаків. Усі прикипіли до вікон. І коли з машини вийшов чоловік у летунській шапці й окулярах, то всі, хто його пізнав, вигукнули чомусь кожен своє: «Татусько!» – Адольфина, «Пан Ліндер!» – Бумблякевич з трьома карлицями, «Капітан Тягны-Рядно!» – Лютеція.