Юрий Винничук - Мальва Ланда

І тільки Джавала мовчки сопів, прислухаючись до власного організму в тривожному очікуванні фатальних змін. Але за хвилю опанував собою і наказав усім заховатися, навмисне тільки залишивши на столі голову Адольфини. Пан Ліндер остовпів:

– Як ти сюди потрапила? Ага, це, певно, тебе той баламут приволік? Де він?

Рука пана Ліндера потяглася до кобури з пістолетом, але тут став на перешкоді Джавала. Він спритно підскочив ззаду і, приставивши йому до спини мідного свічника, скомандував:

– Ані руш, бо застрелю на місці!

Другою рукою видобув з кобури зброю і відступив на кілька кроків убік. Тоді й усі решта покинули свої криївки, що викликало в пана Ліндера замішанину. Коли ж його розлючений погляд упав на свічник у руках маґістра, то не міг стлумити в собі прокльонів.

– Пане Ліндер, – звернувся до нього Бумблякевич, – виходить, що ви пошили в дурні населення цілого містечка?

– Це науковий експеримент. Ви в цьому нічого не тямите. Справа надзвичайної державної ваги. А ви в мене, пане Бумблякевич, він же Ціммерман, відразу викликали підозру. Шкода, що я вас тоді таки не стратив, а піддався на той невинний жарт моєї пришелепуватої родини.

– Для чого вам здався той експеримент? Кому потрібні його наслідки?

– Кому? Нам! – тицьнув себе в груди пан Ліндер. – Ми повинні мати місце для відступу. Що нам – емігрувати? Чи сідати по тюрмах? Коли до влади приходять різні розбишаки, мусимо самі дати собі раду. От ми й витворили замкнуте середовище, в якому люблять і поважають владу. Тільки даремно ви, пане Бумблякевич, покинули нас. Звідси вам не врятуватися.

– А вам? – спитав Джавала.

– Киньте ці жарти. З хвилини на хвилину з’являться мої люди.

– А-а, так-так, – засміявся Джавала. – Сьогодні у вас плянується непогана забава. Воскресіння з мертвих, ха-ха-ха! Але ми, на жаль, трішки вам цю забаву попсували.

– Попсували? – не второпав пан Ліндер. – Яким чином?

– А підіть погляньте.

Ліндер кинувся до зали, де лежали труни. Видовище руйнації приголомшило його.

– Бандюги! Вас чекає жахлива розплата!

Він обхопив руками голову і застогнав.

– Пане Ліндер, – звернувся до нього Бумблякевич. – Перш ніж покинути цей затишний куточок, хочу довідатись, навіщо ви сховали в замку Лютецію.

– Лютецію? Ви хочете сказати – пана Цибульку?

– А-ха-ха-ха! – зареготали карлиці. – Пана Цибульку!

– У нього тіло моєї доньки, – відказав пан Ліндер. – Я вирішив, що воно повинно знаходитись у надійному місці. Після оживлення князя й княгині, коли вони б знову поселилися у цьому замку, я мав намір привезти сюди й голову моєї доньки і сполучити її з тілом. Гадаю, вона почерпнула б багато корисного від спілкування з такими достойними людьми. Але ви мені все попсували! Ви розтрощили всі мої пляни.

У цей час із Джавалою коїлися незрозумілі речі. Страх опанував його обличчя, котре він стурбовано обмацував. Нічого особливого поки що не було помітно. От тільки білки очей налилися кров’ю, а на щоках проступили рум’янці.

– Моя помста буде жахливою! – вигукнув пан Ліндер і, одним стрибком доскочивши маґістра, повалив його на підлогу.

Бумблякевич зрозумів, що якраз надійшла та сама пора, коли слід ушиватися. Джавала і Ліндер вовтузилися, харкаючи і лаючись. Карлиці з вереском стрибали довкола і плескали в долоні.

– Краще мені цього не бачити, – сказала Адольфина і заплющила очі.

І зробила це якраз вчасно, бо Джавала раптом застогнав якимось жахливим утробним стогоном і впився вищиреними зубами в шию пана Ліндера. З шиї забулькотіла кров. Пан Ліндер нічого подібного не чекав і з несподіванки просто-таки завмер, мовби розкошуючи. Однак це тривало лише півхвилини, бо він почав кричати і кликати рятунку. Йому таки вдалося вирватися з обіймів Джавали, звестись на ноги і відбігти на безпечну відстань.

– Все, – прохрипів маґістр, оголюючи вовчі ікла, – тепер ви такий самий упир, як і я. Ха-ха-ха-ха!

Сміявся, радіючи зі страху, який скував пана Ліндера. А в цей час на пальцях маґістра проростали темні кігті, а очі вилазили з орбіт і ще дужче наливалися кров’ю.

– Тікайте, – сказав до всіх решта. – Тікайте, поки не пізно!

Бумблякевич схопив під пахву голову Адольфини й вибіг із замку. За ним поквапилися Лютеція і карлиці. За спиною лунав розпачливий крик пана Ліндера, котрий саме починав усвідомлювати страшну правду.

Коли ж вони вибігли на подвір’я, то далеко в долині побачили чорний автобус. Він зупинився перед купами каміння, і з нього почали виходити якісь чоловіки. Було їх дванадцять. І прямували вони сюди – в замок.