Юрий Винничук - Мальва Ланда

І він витяг із кишені фрака невеличкий, але грубенький альбом, на обкладинці якого писалося: «Життя і подвиги першого українського маніяка на прізвисько Цитриновий Вбивця».

– Тут у мене факти, вирізки з газет і мої власні враження про виконану роботу.

– Скажи, а чому тебе прозвали Цитриновим Вбивцею?

– Тому, що всі вбивства, які я вчинив, обов’язково пов’язані з цитриною. Зараз сам побачиш. Оце моя перша жертва.

Першою жертвою виявилася ряба курка, яку на знимці душив маленький хлопчик у коротеньких штанятах. Наступними жертвами так само були кури, гуси, качки, коти, собаки і навіть одне теля. Але згодом, коли він подорослішав, то перейшов на людей, а точніше, жінок.

– Чому ти душив саме жінок? – поцікавився Бумблякевич. – У тебе, може, є якесь збочення?

– Що ти маєш на увазі?

– Ну… розумієш… деякі маніяки вбивали зі звичайної сексуально-патологічної потреби. Лише тоді, коли жертва конала, вони отримували сексуальне задоволення.

– Ні-ні, що ти! – обурився Цитриновий Вбивця. – За кого ти мене маєш? Я ж нормальна людина! У мене нема абсолютно ніяких збочень. Жінок я душив винятково з двох причин. Перша: простудіювавши біоґрафії всіх найвизначніших маніяків, я побачив, що переважна їх більшість спеціалізувалася саме на тій ліпшій половині людства. Я вирішив не відриватися від традицій. До того ж мене страшенно допікало, що наш народ досі ще не має свого національного Джека Патрача. Отже, чому б ним не стати мені? Друга причина куди прозаїчніша: жінок все ж таки куди легше душити, аніж чоловіків. Але була ще й третя причина. Оскільки прийнято вважати, що жінок убивають самі маніяки, то й ніхто не намагатиметься шукати вбивцю серед цілком нормальних людей.

Бумблякевич згодився, що логіка Цитринового Вбивці була залізною. З газетних вирізок стало ясно, що існувала якась дивна закономірність, яка об’єднувала усі жертви. Всі задушені жінки або їли перед смертю цитрину, або пили чай з цитриною, чи просто мали цитрини з собою. Це відкриття викликало паніку в населення – ніхто не купував цитрин.

– Поясни мені цю історію з цитринами. Якщо в тебе нема збочень, то чому ж все-таки саме цитрина викликала в тебе бажання вбити?

– Хе! – не знати чого втішився Вбивця. – В цьому і полягав найбільший мій фінт, що цитрина насправді не мала жодного стосунку до бажання вбити. Вона лише визначала жертву. От і все. Але з таким самим успіхом міг бути й перець чи часник. Я вибрав цитрину, бо Часниковий Вбивця якось мені не звучить… Одним словом, почалося все з цього імені – Цитриновий Вбивця. Розумієш? Воно мені зблиснуло в мозку зовсім випадково і досить давно. Я тоді ще спеціалізувався на тваринах. Але вже мріяв про те, як мене будуть називати. І от коли випірнуло це ім’я, я твердо вирішив, що доб’юся-таки, аби мене нарекли саме ним. Я снив цим ім’ям, бачив його великими літерами в газетах. Воно й спонукало мене чинити так, аби кожне моє вбивство було тісно пов’язане з цитриною.

– Так, тепер я і справді бачу, що ти не звичайний собі маніяк, – сказав Бумблякевич. – Ти просто теоретик діалектичного вбивства. Колись це, можливо, назвуть і так: діалектичний цитронізм!

– Скорочено: діацит! – підхопив Вбивця і, плеснувши Бумблякевича по спині, додав: – Ти молодець! Відразу побачив корінь. Чую рідну душу. Признавайся – на чому спеціалізуєшся?

– Я? Гм… в основному на книжках.

– Що? – Не повірив Цитриновий Вбивця. – Брешеш! Невже ти ще нікого не вбив за своє життя?

– Жодної живої істоти, крім упирів.

– О-о! Ну, це теж не дурничка. Мені, скажімо, не доводилося ще душити упиря.

– Стривай, але ж щойно ти збирався задушити мене. Як же це пов’язати з тим усім, що було досі говорено?

– А-а, – відмахнувся Вбивця. – Я тільки пожартував. Я б тебе і не зумів задушити. Глянь, який ти грубас. Пальці на шиї не зійдуться… Просто йшов я собі, чую – запах цитрини. Ну, й вирішив трішечки розім’ятися. Тільки щоб підняти настрій. Зрештою, повинен я на комусь тренуватися. Пробував тут русалок душити, а вони слизькі такі – жах. Неможливо втримати в руках…

Бумблякевич принюхався, але жодного запаху цитрини не відчув.

– А я кажу – запах цитрини! – наполягав чоловік. – Щоби ти знав, що я запах цитрини чую, як пес ковбасу. Спеціально займався цілий рік, вдосконалюючи свій талант. І тому кажу тобі: в тебе десь є шкуринка цитрини.

– Звідки? Ось глянь – вивертаю всі кишені. Нема.

– Тоді глянь у чоботи.

Бумблякевич слухняно визувся і – о диво! – в лівому чоботі знайшлася тоненька висушена шкуринка. Та найдивнішим було те, що він, скільки до неї не принюхувався, не зумів вловити жодного запаху.