Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Не стріляйте! Здаюсь! Здаюсь!

Знову вигулькнула рука і тричі змахнула брудною хустинкою. Ворог здавався. Друга рука жертовно повертала награбоване. Властиво, половину печені. Але й це жінка радісно вихопила і поділила на дві частини. Після цього нарешті вигулькнув зі сміття й крадій.

– О, шляк! – не втримався Цитрон, побачивши, замість русалки, маленького опецькуватого чоловічка, що, мало не давлячись, заковтував напівпережоване м’ясо, яким був ущерть набитий його кругленький писок. Весь вигляд чоловіка свідчив, що на сміттярці він пропадає вже давненько і геть обносився. Тепер він стояв і зосереджено жував, повільно поводячи очима по присутніх.

– Всьо! – не витерпів дідок. – Стрілєю! – і заплющився.

Чоловічок перелякано зблиснув очима і враз видобув із себе якийсь фантастичний звук, немовби хтось пожбурив у криницю цеглу, в результаті чого весь вміст його повного писка кудись провалився, а на світ видобулося розпачливе «я-а-а-а-й!» Дідок з переляку беркицьнув на спину, випустивши з рук дубельтівку.

– Ах ти ж, свинський фляку! – не втрималась жінка. – То ти ще маєш шось до говорення?

– Я…я…я… не вбивайте, не стріляйте… – заторохтів чоловічок. – Я просто не міг стриматися. Коли вам під самий ніс підсовують такий пахучий шматочок, навіть мертвий воскрес би. Але я відроблю, бігме. За чим хочте мене пошліть!

– Еге, який хитрий! – засміявся Цитрон. – Тебе тільки пошли! А що ти робив там у смітті?

– Дрімав.

– Ти, мабуть, тут живеш? – спитав Бумблякевич.

– Ну… як вам сказати… Тепер живу. Відколи мене жінка вигнала з хати…

– О, це вже цікаво, – пожвавішав Цитрон. – А чого вона тебе вигнала?

– Бо я постійно длубався в носі… Розумієте, в такі хвилини, коли я запихаю пальця в носа, на мене находить найвище блаженство і прояснюються сутності всіх речей і явищ. Цього терпіти не могла моя дружина і завше мене встидала. А раз за столом – і то при гостях! – вдарила мене по руці. Тоді я запхав у ніздрі вже два пальці і висолопив язика. Ось так.

І чоловік з ентузіазмом продемонстрував, як воно виглядає.

– Мушу тобі сказати, що надміру естетичности в цьому нема, – сказав Бумблякевич.

– Але через таку дрібницю жінка мене зібралася покинути. І звідтоді я замикався у кльозеті і, сидячи на мушлі, продовжував пізнавати суть речей. Та що ви собі гадаєте? Ця стерва і там мене вистежила! І просто з кльозету виштовхала на вулицю! В піжамі! В пантофлях! Без шкарпеток!

Чоловічок під кінець перейшов уже на істеричний крик. Всім відразу стало його шкода. Цитрон сказав:

– Така жінка гівна варта. Пам’ятаю, в Рогатині я душив одну молодицю. А було це в скверику, і вона саме годувала голубів. Тільки-но стиснув я пальці на її горлі, а вона як сипоне мені в очі крихтами!

– Гі-і-і! – охнула пані Ганця, ще й руками сплеснула. – То аж така шельма!

– Мусів відпустити її та й очі в калюжі промивати. А вона за той час наробила такого репету, що можна було подумати, ніби її хтось збирався зґвалтувати… Я ледве чкурнув.

– Йож твоя нога! – аж підскочив чоловічок. – Та чи ви не будете славний лицар Цитриновий Вбивця, що закатрупив сто шістнадцять лютих відьом?

– Га! – втішився Цитрон. – Таки знає мене нарід. Так, то я.

– Ай-яй-яй! Яка шкода! Що я з вами раніше не здибався. Був би зі своєю жіночкою познайомив.

– Скажу вам щиро, що таких вертихвісток я душу з особливим натхненням.

– Справді шкода, – зітхнув чоловічок. – Якби ви мені її ухандоґали, я б не опинився на сміттярці. Але з другого боку, не познайомився б з Офелією.

– О, а це ще хто? – зацікавилася пані Ганця.

– А це теперішня моя жінка. – І чоловічок видобув з-за пазухи маленьку зелену русалку. Завбільшки вона була з півметра. – Її звати Офелія. Офеліє, це мої нові знайомі. А серед них є навіть сам Цитрон. Тільки ти його не бійся, бо ти все одно цитрин не їси.

– Чому не їм? – обурилася русалка. – Просто ти мені їх не даєш!

Чоловічок не на жарт розхвилювався і заторохтів:

– Не слухайте її! Це вона так жартує! Вона у мене страх яка жартівниця. А цитрин вона просто терпіти не годна!

– Як ти можеш так безсовісно обманювати? Я – не їм цитрини? Та я ними просто марю!

– Мусите її зрозуміти, – рятував ситуацію чоловічок. – Вона вагітна. А вагітні жінки – самі знаєте…

– Власне! Мені тепер квасного так хочеться, як ніколи! – не вгавала русалка.

– Мовчи, дурепо! Хочеш, аби він тебе задушив?! – вирвалося в чоловічка, але ці слова його самого так налякали, що він уже не знав, яким чином виправити становище і, не вигадавши нічого розумнішого, почав запихати русалку назад за пазуху, проте його жіночка впиралася ручками і хвостиком так завзято, що з цього задуму таки нічого не вийшло.