Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Та лиши її, лиши, – нарешті змилосердився Цитрон. – Таких маціпуньких русалок я не душу. Вона надто крихкотіла, щоб жити, і надто жвава, щоб умерти. І взагалі я зараз на відпочинку.

– Вона не така маціпунька, як вам здається, – сказав чоловічок. – Адже її можна надмухати. Треба тільки сюди-о…

– А-ха-ха-ха! Лоскотно! – зареготала русалка.

– …вставити соломку. Дуже зручно.

Бумблякевич уважно поглянув, куди слід вставляти соломку, і відразу пригадав свою зустріч з однорогом.

– Але я чув, що тих, хто відважувався на любощі із русалкою, чекала прикра несподіванка: русалка могла затягнути в сміття і там залоскотати на смерть.

– Е-е, то ви чули таке про русалок, які живуть у смітті, – заперечив чоловічок. – Вони й справді надто прикрі. А от річкові – зовсім інші, вони ніжні і віддані.

– Ну, гаразд, – сказав Цитрон. – Нам пора.

– А куди, куди ви йдете? – чоловічок сполохано заметушився:

– Йдемо кудись… щоб вибратися з лябіринту, – відказав Цитрон.

– Ну, то… ну, то візьміть мене зі собою! Разом нам буде веселіше. Я знаю багато цікавих історій, а Офелія вміє співати. Заспівай, Офеліє!

– Ще чого! – відказала та. – Я співаю лише під настрій.

– Диви, яка гонорова! – похитав головою Цитрон. – Ну, та рушаймо. Нас чекає ще далека дорога.

І повела їх дорога далі й далі поміж гір сміття, в суцільну безвість.

– То ви кажете, вас довела дружина до того, що мусили-сьте тікати з хати, – промовив Цитрон до чоловічка. – Але ж ви кинули, певно, не тільки хату, а й роботу?

– Авжеж. Я мав добру роботу – працював хірургом. Я різав, краяв, розтинав, поров, потрошив, мотлошив, вивертав животи як рукавички, а потім стібок за стібком зашивав не згірше якої швачки.

– О-о, ви для мене чимось близькі. Спочатку я теж мав намір свої жертви різати, але ножем я володію не так справно, як би цього хотілося. До того ж згадав собі, що вже світ має Джека Патрача, то на дідька їм ще й партача. Кожен має робити свою справу фахово, нє?

– Так є. Ніхто ще не жалівся, що я свою роботу спартачив. Якось я розтяв одній бабері животиська та такого великого, що мав, може, зо двадцять кіля високоякісного тлущу. Коли вона стояла, той животисько звисав їй мало не до колін, так що чоловік не годен був добратися туди, де йому кортіло. Коли вона лягала навзнак, то живіт розтікався і опадав по обидва боки двома лантухами. Але вона до мене прийшла не з цею проблемою, а з тим, що у неї кишку защемило. Ну, я розтяти розтяв, кишки їй вправив, а зішити докупи не годен. Що зішию – воно й розійдеться, тлущ тягне донизу. І що було робити? Я взяв, чик-чирик і витяв бабі п’ятнадцять кіля тлущу. Повну мидницю з горою. Баба очуняла – а живота нема. Вона не пізнала свого тіла!

– О-о, то ви неабиякий мастак, – похитав головою Цитрон. – І що ви потім з тим тлущем зробили?

– Вона, чуєте, не пізнала свого тіла. Казала: то не моє тіло! То не я! Де я? Вона вдягає майтки, а вони з неї спадають. І вона мусить іти додому без майток! Через ціле місто! Вітер їй під спідницею гуляє, казна-що витворяє, за тото скубоче, баба хлопа хоче! А з тлущем… з тлущем ми теж вирішили питання. У мене була одна худюща пацієнтка, ну, така, як штахета. Руки тонюські, ноги такі, що, здається, ось-ось підломляться, дупця як кулачок, біда чорна. Ну, я їй той тлущ і пересадив. Усі п’ятнадцять кіля. Всюди рівномірно. Так що в неї і дупця відразу спухла, і ляжки такі з’явилися, що хлопи озиралися. Вона мені потім зо два місяці віддячувала, а далі набридло. Бо такво лежиш на ній, а в голові одне крутиться – що лежиш ти мовби не на одній бабі, а відразу на двох. А це відволікає. Білий колір тлущу стояв мені весь час у голові.

– Білий з рожевими прожилками?

– Точніше – жовтаво-білий. В пальцях його важко втримати, вислизає, наче медуза.

Вони пройшли повз високе узгір’я і опинилися на початку довгої, затіненої горами вулички, тут панувала прохолода, йти було значно легше.

– Чи ти сидів коли-небудь у в’язниці? – спитав Цитрон у Бумблякевича.

– Ні, ніколи. А чого ти питаєш?

– Бо мені знову снилася в’язниця, хоч і сидів я там недовго. За дурницю. За крадіжку гаманця. І було нас у камері кількоро. Один чолов’яга, як виявилося, був професором. Зґвалтував свою ученицю. І от той професор все любив зазирнути до кібля чи, як ми жартували, «до пуляреса», щоб перевірити, чи вже там повно, чи ще ні. Одного разу я спитав його – що він там визирає у тому кіблі, від якого усі відвертають носи? А він лише буркнув «мерде».

– Може, вам почулося? – встряв чоловічок. – Може, то він сказав «смердить»? До речі, мене звати Помідор.