Юрий Винничук - Мальва Ланда

– А чи не той це Соломон, що торгував колись пивом у славному місті Станіславові на Софіївці? Чи не той це Соломон, що примовляв «Вам подадуть»?

Соломон ураз зірвався з діжки й, підскочивши до візочка, став придивлятися до дідуся. А за хвилю дикий вереск радощів пролунав сміттяркою й сколихнув стіни лябіринту, наче мури Єрихону: «Дзюньо! Соломон! Дзюньо! Соломон! Дзюньо! Соломон!» Дідуньо вихопився з візочка й почали вони обніматися та цілуватися, а всі присутні від зворушення мало що сльози не ковтали. Принаймні пані Ганця вийняла хустинку і голосно висякалася.

– Це Соломон! – тішився Дзюньо. – Мій кумпель. Не раз мені пиво задурно наливав. А це ось пан Бумблякевич, пан Помідор і моя Ганця. І, звичайно ж, легендарний Цитриновий Вбивця, або скорочено Цитрон.

– Невже! – сплеснув у долоні Соломон. – Цитриновий Вбивця! Людина, за якою полювали всі кавказці міста Львова, бо через нього цитрини гнили тоннами! Шкода, що я вас не зустрів на піку вашої слави. Мали би-сьмо люксусовий ґешефт.

– Цікаво, який?

– Ми би змусили кавказців заплатити нам добрі гроші за те, щоб ви ся перекваліфікували з Цитринового на Вбивцю Трускавкового в сезон трускавок. Тоді нам би вже заплатили закарпатці, аби ви ся перекваліфікували на Вбивцю Родзинкового. Тут би вже кинулися узбеки платити. І такво за порядком брали би-сьмо відкупне то в тих, то в тамтих і жили би як цезарі.

Цитрон замислився.

– А я ж думав, що ти до Ізраїлю подався, – сказав Дзюньо.

– Так воно й було. Подався я на Землю обітовану, але потім так затужив, так затужив, що повернувся назад. Думав, влаштуюся десь торгувати газованою водою і заживу, як сир у маслі. Як у старі добрі часи. Аж тут, виявляється, ніхто вже газ-булькою з сиропом не торгує. І взагалі безробіття. І завіяло мене на сміттярку шукати щастя та й отак і заблукав. Але щастя таки знайшов.

– А то ж яке? – здивувався Дзюньо.

– Щастя осяяння! Це коли спадає на тебе проміння істини і пронизує наскрізь. Коли сходить на тебе благодать Божа і відкриваються брами світу. Ніколи нічого не писавши, крім рахунків у своїх гросбухах, я раптом засів за писання книги «Іссахар».

– Це про пустелю Сахару? – спитав Помідор.

– Ні. Книга «Іссахар» про наш світ, про те, що нас чекає. День у день у світі відбуваються події, які неможливо витлумачити відомим ходом речей. На мить оформившись у слова, вони згодом забуваються, і та ж таємниця, котра оживила сказане, повертає його в безвість, перетворюючи загадку в забуття. Така уже доля цих речей, які приречені забутися, оскільки ми не можемо їх пояснити. У книзі цій є все, що тільки вас зацікавить. Вона відповість на всі запитання.

– Властиво, то ви самі на них відповідаєте, так? – спитав Цитрон.

– Боронь Боже! Я нічого не знаю. Бо хто я? Жалюгідний бездрик. Я тільки Рука, Яка Пише. Я інструмент. І не більше.

– А чи є у вашій книзі вказано шлях до Моря Борщів? – устряв Бумблякевич.

– У моїй книзі є все. А чого нема в «Іссахарі», того нема на цілому світі.

Соломон пірнув у халабуду, що правила йому за склад товарів, і виніс товсту канцелярську книгу, на обкладинці якої красувалося мабуть таємниче слово «Іссахар», виписане каліґрафічним івритом. Він поклав книгу на ятку і розгорнув її. Компанія підступила ближче і шість пар очей, у яких горіли цікавість і подив, прикипіли до книги. Соломон гортав сторінку за сторінкою, всуціль помережані дивним алфавітом, водив по них пальцем і гортав далі.

– І все це ти сам написав, Соломоне? – прошепотів Дзюньо.

– Авжеж, моя рука писала. Геть усе до останньої цяточки.

– Ну, і де тут про Море Борщів? – нетерпеливився Бумблякевич.

– Море Борщів! О-о, Море Борщів! – зітхав Соломон і гортав далі.

Здавалося цьому гортанню не буде кінця. Він слинив палець і гортав, слинив палець і гортав, муркочучи собі щось під ніс. Раптом долоня Бумблякевича рішуче припинила це гортання, упавши яструбом на розгорнуту книгу:

– Стійте, читайте тут.

– Тут? – здивувався Соломон з виразним острахом. – Але чому саме тут? Тут нема ані слова про Море Борщів.

– Добре. Нехай нема. Я хочу, аби ви прочитали, що пишеться на цій сторінці, – наполіг Бумблякевич.

– Саме на цій?

– Так, якщо ваша ласка.

– М-м-м… – Соломон примружив очі і замуркотів щось попід ніс. – Тут нема про Море Борщів.

Його очі полохливо забігали.

– І не треба, – в голосі Бумблякевича задзвенів метал. – Прочитайте, що написано на цій сторінці.

– Саме на цій?

– Скільки можна повторювати? На цій!