Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Чому тут всюди 1942 рік? – спитав у Соломона. – Це що, воєнні трофеї?

– Ніц ся не бійте. Я то все вже сто разів перепробував. А як ви гадаєте, я виживав усі ці роки? Воно таке, ніби щойно виготовлене. Перша кляса. Ще сто років простоїть і ніц му не буде.

– Але як ви цей скарб роздобули?

– Як? О-о, то було майже відразу по тому, як я сюди потрапив. У свому блуканні лябіринтом я натрапив якось на старого чоловіка. Він лежав без пам’яті. На ньому був німецький мундир, і я спочатку не міг зрозуміти, з ким маю справу. Але помацав живчика – б’ється. Ну, я йому хутенько став штучне дихання робити і доти робив, доки він не отямився. Виявилося, що то є старий упівець. Але не бандерівець, а мельниківець. І то такий затятий, що ані чути не хтів за іншу Україну, крім мельниківської. От він мене й запросив жити з ним та показав оцей старий воєнний бункер. Колись, каже, підірвали вони колію неподалік від цього місця, і з рейок зійшов німецький потяг, заладований продуктами, котрі призначалися для фронту. От вони все, що там у тих майже ста вагонах було, й приволокли сюди та облаштували бункер. Як війна ся скінчила, кілька тих упівців замешкали тут і жили на цих запасах. Аж доки не повмирали. І цей чоловік завів мене на їхні могили та заповів там його поховати. Незабаром і він помер, а я виконав його волю.

– Ага, – засміявся Бумблякевич, – от що ви мали на увазі, коли казали, що пристосувалися до умов і стали органічним доповненням навколишнього середовища. З такими запасами кожен би пристосувався. Правда, не певен, чи хтів би я день у день не їсти нічого іншого, крім яловичини з гречкою.

– Е-е, ви погано знаєте німців, – усміхнувся Соломон. – Там у тих вагонах були й пушки зі свининою, і курятиною, і качатиною, і гусятиною, і олениною, і бараниною, і фазанячим м’ясом, і рибою, і макаронами, і рижом, і різними кашами, і горохом, і бобами, і фруктами, і згущеним молоком, і кавою, і какаом, і з маслом, і медом, мармулядою і чоколядою, ящики з вином, шнапсом і пивом. Одне слово, не назвав я й половини з того, що там було і що й досі ви можете знайти в цьому бункері. І щоб ми всі разом з вами жили ще сорок років, то не з’їмо тих запасів. Так що плюньте ви на ваше Море і живіть від пуза. А як комусь не до шмиги яловичина з гречкою, то може си піти й принести чого душа забажає, бо там усюди стрілочки і вказівки, що де лежить.

Тут він нарешті відчинив валізу і роздав кожному срібні ложки, виделки, ножі та кришталеві келихи.

– Ну й ну! – похитав головою Дзюньо. – Та вони ту мали цілий скарб. Ви що п’єте, пане Бумблякевич?

– Вино. Ану, що ми тут маємо? Бургундське! Рейнське! Рислінг! Вермут! Я хочу спробувати все.

Цитрон виголосив тост за здоров’я рятівника усіх мандрівців – Соломона, і розпочалася справдешня учта.

– Цьому пиву нічого не бракує! – тішився Дзюньо, вмить висушивши одну пляшку і розкорковуючи другу. – Пролежати стільки років!

– Тут особливий мікроклімат, – погодився Соломон, – ніц ся не псує. Навіть я не зіпсувався, – і засміявся. – Але вважай з пивом, таке пиво може добре голову замакітрити.

Бумблякевич випив по келиху кожного вина і почувався на сьомому небі. Проте погляд його раз по раз підкрадався до книги «Іссахар», йому хотілося ще раз придивитися до тих мікроскопічних малюнків і спокійно все обстежити.

Помітивши, що Соломон уже трохи захмелів, Бумблякевич попросив у нього книгу, і, озброївшись лупою, став уважно роздивлятися зображення палацу і балю. З першого ж погляду чекала на нього велика несподіванка та така, що він не повірив власним очам, відвів на секунду лупу в бік, покліпав і ще раз придивився. Сумнівів не було – малюнок не був застиглий, він пульсував життям, і всі постаті, що були тут зображені, перебували в русі. Звичайно, це не відбувалося просто на очах, але принаймні за той час, поки книга лежала закритою, танцюючі пари встигли завершити перший танок, котрий судячи з того, як розвіювалися сукні і шалі, міг бути вальсом, і закружляли в іншому, нервовішому, либонь, у тангові. Тонкостанна панна з довгим попелястим волоссям тепер була повернута не спиною, а боком. Правда, обличчя її все одно видно не було, бо заважало волосся. Лупа ковзнула вбік, туди де виднілася дорога. Карет, що наближалися до палацу, значно побільшало, здалини наближався величний берлин, запряжений четвіркою чорних жеребців. Серед гостей Бумблякевич розпізнав княгиню та її сина, а в групі військових, з якими зазнайомився на бенкеті, побачив Транквіліона Пупса. Він тримав у руці якийсь папір і щось тлумачив, військові уважно слухали. Якби був мікроскоп, можна було б навіть прочитати, що саме пишеться на тім папері, бо під лупою виднілися тільки криві лінії.