Юрий Винничук - Мальва Ланда

Як же йому хотілося у цю хвилю заплющити очі і опинитися там, серед тих людей, які, можливо, його з нетерпінням чекають!

Тим часом Помідорові вдалося намовити Офелію до співу, і в повітря спурхнула печальна пісня русалки, схожа на ту, що її чув уже Бумблякевич у Морі Борщів. Неможливо було не заплющити очі й не полинути на пінявих хвилях мелодії, сонливо вигойдуючись, і занурюючись, і колихаючись у дивному стані невагомости. Незвичайна, нечувана раніше мова пісні вливалася в них і заповнювала собою по самі вінця, кожному здавалося, що він навіть розуміє, про що в ній співається, але всі ті слова, які сприйняло вухо, ніяк не встигали домчати до розуму, миттєво танучи, мов сніжинка, яку прагнеш роздивитися на теплій долоні. Коли вона вмовкла, на якийсь час зависла тиша, ніхто не відважувався її зруйнувати жодним звуком, і тільки русалка перебігала здивовано очима по нових знайомих і, зрозумівши, що ніхто крім неї не промовить ні слова, засміялася:

– Та перестаньте! Сидите, як сови!

– Якою це мовою ви співали? – тремтячим голосом спитав Соломон.

– Не знаю, – похитала голівкою русалка. – Це пісня русалок із Моря Борщів. Вони знають безліч пісень, і ми деколи від них переймаємо.

– Невже ви там щось зрозуміли? – спитала Ганця в Соломона.

– Ні, але мені здалося, що якісь окремі слова надто схожі на іврит.

– Та йдіть! Який іврит! – обурився Цитрон. – Ця мова найближча до української – ті самі склади, ті самі відмінки і закінчення.

– Е! Та ти щось метикуєш у фільольогії? – здивувався Бумблякевич, який подумки визнав його слушність.

– Нічого не метикую, але в тюрмі я мав досить часу для читання.

– А не могли б ви ще нам кілька рядочків заспівати? Тільки поволі, – попросив Соломон.

Русалка відкашлялася, звела до неба очі і проспівала:

– Щоб я скис, коли це не по-нашому! – вигукнув Цитрон. – Але я нічогісінько не второпав. Хоча окремі слова добре знайомі, і я вже їх десь чув – «руса», «раїна», «мара», «леліє», «ява», або «коруна». Що це, як не українська мова?

– А мені це скидається на ті слова, які мені хтось диктує, – сказав Соломон. – «Елі ілана»! Власне цими словами починається книга «Іссахар»! Як це схоже на останні слова Ісуса: «Елі, елі савахвамі!» Або оте «ора зілота». Десь це в мене було, десь було… Інколи ці слова пробиваються в моїй свідомості, як молода трава, і шелестять, шелестять.

– Останні два рядки! – промовив Бумблякевич. – Повторіть останні два рядки.

– Останні… – замислилася русалка, – чекайте… ага… «маль вала лАнда – стугна орАнда – юрма ся не лИть».

– Але ж… але ж ви розбили знайоме мені ім’я на склади. Має бути Мальва Ланда. А у вас «Маль вала Ланда», так?

– Я нічого не розбивала, як завчила, так і співаю. А що це за ім’я?

– Це ім’я поетеси, яку я розшукую. Та це не проста поетеса – вона описала увесь цей велетенський світ сміттярки, склала докладні мапи, створила катальоги рослинного і тваринного світу, написала історію та геоґрафію. Я йду по її сліду вже кілька днів, та вона мені постійно випорскує.

– Ану ж розкажіть нам про неї, – попросила Ганця. – Невже вона теж заблукала тут на сміттярці?

– Ні, вона не заблукала. Вона вже знову там, де вона мешкає, – у палаці княгині фон Шруботяг чи на балю в Купчаківен. А оце днями ледве врятувалася зі страхітливого замку.

– Ох, не мучте нас, розповідайте! – заломила руки Ганця.

За нею і вся решта товариства стала впрохувати Бумблякевича розповісти про свої пригоди.

– Та ну ж бо, Бумблику, не комизься, – дав йому стусана в плечі Цитрон. – Я залюбки ще раз послухаю.

І Бумблякевич таки скорився. Розповідь його тяглася довго, але напої скрашували її, і захмелілі голови з насолодою вслухалися у вірші Мальви. Бумблякевич деклямував їх з таким розпроміненням в очах, що звучали вони, наче молитва. Під час однієї з таких деклямацій Соломон раптом схопив свою книгу, розгорнув на останній недокінченій сторінці і став щось писати. У цю хвилю, здавалося, він душею був далеко-далеко, десь між зір і світил, і ніхто не посмів його потривожити. Та ось закінчився вірш, і закінчилося писання, Соломон відклав книгу і окинув присутніх зором людини, яка щойно відкрила якусь неймовірну істину, приховану досі від ока і вуха. Але розповідь Бумблякевича продовжувалася, сутінки напливали у вулички лябіринту, несучи прохолоду і вільгість, вітер усе гучніше шурхотів папером, зриваючи його в повітря разом з кульбабиним пухом, пелюстками польового маку і краплями вечірньої роси. Розповідь злітала за вітром, кружляла над горами і долами і розсівалася разом з насінням достиглих трав.