Юрий Винничук - Мальва Ланда

– І ми теж з вами, – відгукнувся Помідор. – Я, може б, і нікуди не пхався, але моя кохана мріє побачити Море Борщів і поталяпатися в ньому. Так, моя крихітко?

– Еге ж, мій пампушку! Не забудь лише прихопити в дорогу цитрини. Вмираю за ними.

– Ну, шкода, – зітхнув Соломон, – але пам’ятайте, що тут вам завше раді. Ходіть зі мною та наберете харчів і питва.

Подорожні отримали від Соломона по наплічникові й наповнили його тим, що душа бажала.

– Як же ж ви будете шукати те Море, коли й напрямку не знаєте? – спитав Соломон. – Ану зачекайте, є у мене якась стара книга, точніше кавалки з тієї книги… Щось там про борщ вповідається… Може, якраз…

Він відімкнув скриню з книгами і витяг кілька пожовклих аркушів. На верхньому виведено було каліґрафічним письмом «Северин Сапіга. Подорож довкола борщу», 1822 рік, Крем’янець». Та наступні аркуші уже належали до різних частин книги, а декотрі були такі зотлілі, що годі було що-небудь розібрати.

Бумблякевич обережно перегорнув кілька і натрапив на малюнок, що зображав море з хвилями і кораблями, під малюнком дрібненькими літерами писалося: «Море Борщів суть на південь від міста С. Якщо хто зблукав, то раджу стежити за летом чайок, що завше летять до Моря. Можна також спробувати випорпати з землі рожевого сламзика, який, просто неба опинившись, у тую ж мить помчить на узбережжя. А наколи б дорогою трапився гай іграрій, то пам’ятати варт, що іграрії так само до Моря гілками тягнуться, як сонях до сонця».

– Ось бачите?! Тут усе ясно, – зрадів Бумблякевич. – Чи міг би я у вас цей аркуш попрохати? – І, отримавши згоду, тремтячим голосом поцікавився, чи можна ще один аркуш забрати з собою, але цього разу із книги «Іссахар» – той, що з малюнком палацу.

– Ой, – сполошився Соломон, – боюся, що ні… Це може погано відбитися на самопочутті книги. Самі подумайте, як би ви ся чули, коли б вам хто пальця вирвав. А тут ціла сторінка! А властиво дві.

– Добре, не ціла, мені йдеться тільки про палац. Ви ж можете його акуратно витяти ножичками, а потім підклеїти. На тому місці той, хто водить вашою рукою, намалює знову щось. Мені ж вистачить тієї маленької карточки, на звороті якої і так нема жодного напису чи малюнку. Повірте, це для мене дуже важливо.

Соломон замислився. Але Бумблякевич не давав сумнівам підкорити його і сипав, сипав словами, аж поки той не скорився. Соломон розгорнув книгу на потрібній сторінці, перевірив, чи на звороті справді нема нічого, і взяв ножиці. Руки його тремтіли, коли витинав зображення палацу з книги. Простягаючи його Бумблякевичу, не втримався і змахнув сльозу:

– То так, мовби краяв собі серце. Але, гадаю, книга мені вибачить. І візьміть з собою лупу. Бо як же без неї? – потім він оцінив вигляд Бумблякевича і додав: – А чи не годилося б вам перебратися? Бо так виглядаєте, ніби з вертепу чкурнули.

– А є у що?

– Та чого ж! Усякого добра у мене доволі. Ану ходіть за мною. І ви, Цитроне й Помідоре, ходіть. А то вже так обносилися, що сумно дивитися.

Соломон вручив їм легке літнє вбрання, яке тільки де-не-де побила міль. Воно було так само трофейне і старомодне. Після цього настала пора прощатися, і Ганця навіть заплакала:

– Ой, та ви ж тепер нам як рідні!

Вона разом з Дзюньом та Соломоном видерлися на гору і довго проводжали сумними поглядами мандрівців, аж поки ті не зникли у крутих вуличках лябіринту.

– Шкода тільки, що довкола не видно жодної чайки, – насмішкувато проказав Цитрон, коли вони пройшли чималий шмат дороги, – як, зрештою, навіть запаху іграрій, котрі, як ми знаємо, пахнуть просто-таки запаморочливо.

– Але ми ще можемо випорпати сламзика, – нагадав Бумблякевич.

– Хтозна-скільки доведеться копати, не маючи лопат, – зітхав Помідор. – Ми навіть не знаємо, на якій глибині вони ховаються.

– А ось зараз ми й це вияснимо, – сказав Бумблякевич, приглядаючись до аркуша з книги. – Ага, ось… «Сламзики живуть під землею на глибині від одного до чотирьохсот сажнів, випорпуючи довжелезні лябіринти, які штудерно…»

– Як-як? – перепитав Цитрон.

– …штудерно…

– Гм…

– …штудерно переплітаються, творячи дивовижну»…

– Досить. Хіба неясно, що ми їх ніколи не добудемо? – впав у нерви Цитрон.

– Але чому? Можливо, якраз на глибині сажня…

– Тому, що коли ми почнемо копати, вони чкурнуть глибше, а не маючи лопат, ми ніколи не розкопаємо достатньо глибоко.

– Ми повинні знайти лопати, – сказав Помідор. – Ми будемо йти на південь і дорогою видивлятися за лопатами.