Юрий Винничук - Мальва Ланда

Русалка, що досі сиділа собі сумирно за пазухою в Помідора, раптом вигулькнула і почала вимагати цитрину. Проте виявилося, що Помідор цитрини не прихопив. Русалка вчинила скандал та заверещала своїм писклявим голосочком так, що луна покотилася, а на той писк із потоку інші русалки відгукнулися, замахали руками, кличучи її до себе, і, заки Помідор допетрав, що діється, русалка вдарила хвостом, відбилася йому від грудей і шубовснула у потічок.

– Стій! Куди? – заверещав він, рвонувши за нею, але Цитрон схопив його за руку і повалив назад у траву. – Пустіть! Вона моя!

Але русалка вже плюскалася з подругами, забувши про Помідора.

– Чи ти здурів! – гримав Цитрон. – Там же багно! Підеш ракам на обід. Та коли правду казати, навіщо воно отаке марне тобі здалося? Вбилось у ріст, як заєць у хвіст – ні цицьки, ні пуцьки.

– Що ти тямиш? – обурився той. – Я кохаю її. Я нікуди не піду! Я буду сидіти й чекати на неї!

– Але ми не можемо сидіти біля тебе, – сказав Бумблякевич. – Ми мусимо йти.

– То йдіть! Я не рушуся звідси. Без неї у мене нема життя. О! Елі ілАна – руса ріЯна! Аля леліє – конча віліє! – затяг він, пригадуючи русалчин спів. – Я дочекаюся її. Я буду співати її пісню, і вона повернеться. Вона не може мене ось так покинути.

Гицель вилаявся:

– А бодай тебе підкинуло та гепнуло! Та за ким ти пропадаєш? Та я тобі зараз їх цебер наловлю!

І, схопивши пугу, спритно виловив якусь зелену русалку й витяг на берег. Цитрон визволив її з петлі і став з реготом тицяти Помідорові під ніс:

– О, глянь, яка краса! Дівка, як ягідка. Є і дюрка, і піндюрка, і зеленая коса. – Русалка билася йому в руках і пищала. – На, бери! Ця, бігме, ліпша за тамту. Може, ще навіть цілочка. Спробуй!

– Перестань! – істерично відбивався Помідор, а Бумблякевич з Гицлем аж лягали зо сміху. – Мені ніхто не потрібен! Я буду виглядати свою кохану.

– Тьху! Дурне! А з цею почварою що робити?

– Випусти, – сказав Бумблякевич. – Нам пора.

– Отак і випусти! Е ні, давно я не практикувався, – промовив Цитрон, хитро підморгнувши Помідорові, і стиснув русалку в долонях.

– Що ти робиш!? – злякався Помідор.

Та було вже пізно, русалка голосно луснула, пирснувши своїми темними соками, і розіллялася баюрою. Усе що по ній зосталося, – жменька луски і віхтик зеленого волосся. Цитрон понюхав руки і, скривившись, витер їх об траву.

– О-о-о-о! – застогнав, заридав потічок голосами русалок, що стали хором оплакувати свою посестру, ляскаючи хвостами.

– Що ти вчинив? – хапався за серце Помідор. – Тепер вона ніколи до мене не повернеться!

– Хто не повернеться? Каналізація? – засміявся Цитрон. – Гайда, хлопці! Ми йдемо далі. А ти доганяй.

Щойно сонце стало хилитися на захід, потік поволі перетворився на річку, але Морем і не пахло. У прозорій ріці сновигали пструги, висіли, мов пришпилені, підусти, а на самому дні ліниво ворушили вусами пихаті соми. З кожним кроком усе настирливіше став долинати до вух густий шум і гуркіт, який знову ж таки не нагадував Моря, але нагадував щось інше до розпачу знайоме – гомін міста.

– О Господи! – радісно заверещав Гицель. – Ми врятовані!

– Львів! – засміявся Цитрон. – А це, виходить, наша рідна Полтва? Гурра!

Той крик різонув Бумблякевича по серцю. Його одного охопив жах, він не хотів повертатися туди, звідки втік, де його ніхто не чекає. Перша думка була рвонути негайно назад, якнайдалі від міста, уздовж ріки, яка малітиме і малітиме, аж доки не розтечеться по мочарах, а там уже рухатися у протилежний бік. Вони, вочевидь, збилися з дороги… Він зупинився і, приклавши долоню дашком, упізнав удалині в блакитному мерехтінні розпеченого повітря вежі й дзвіниці, шпилі й золото бань. Вітер їм кидав до облич запахи цивілізації, і Цитрон з Гицлем вдихали їх на повні груди, тішачись, як діти.

– Гей, Бумблику, – гукнув Цитрон, – а то що з тобою? Ходімо, заки не стемніло.

Але Бумблякевич стояв непорушно, вдивляючись у знайомі знаки міста, і розривався на дві половини, вагаючись зробити ще один крок, який віддалив би його від омріяних палаців.

– Але мені не туди… – промовив надтріснутим голосом. – Мені до Моря Борщів.

– Послухай, уже вечоріє, – взяв його під руку Цитрон. – Як так тобі кортить знову потрапити туди, звідки ми прийшли, то зробиш це завтра вранці. Полтва ніде з цього місця не втече і русла не змінить. Потюпаєш собі любенько проти течії та й вибредеш на те саме місце, де ми того сламзика згубили.