– Так і сказали? – перепитав Бумблякевич.
– Авжеж. Чого мені вигадувати? Одну звали Мотря, а другу Хівря.
– А не пояснили часом, як до них дістатися? – аж затрусився від нетерплячки Бумблякевич, молячи Бога, щоб уже настав край їхнім мандрам.
– Сказали, що до їхнього палацу яких півдня ходи. А йти треба понад цим потоком. Зрештою, вони мене кликали з собою, але моя кохана була тоді саме при надії і не подолала б такої дороги.
– Тоді ми негайно рушаємо, – сказав Бумблякевич. – Цитроне, вперед!
– Стривайте, – спохопився Помідор, – і я з вами.
– А як же твоє сімейство? – кивнув Цитрон на цілу зграю голівок, які стирчали з води, вибалушивши очі.
– Сімейство попливе за нами. Гей, жабульки мої любі, пуголовки мої бешкетні, нас запрошено до княжого палацу! Кличте мамуську і гайда! Пора і світ спізнати, і себе показати!
Русалки з утіхи заляскали плавниками по воді, заверещали, запискотіли, і всім табуном поплили за течією, супроводжуючи трійцю подорожніх.
До вечора подолали вони добрий шмат дороги і розраховували, що дістануться палацу завтра до полудня. Помідор уполював трьох тлустих сульфулів і, насиливши їх на патика, злегка підсмажив. Бумблякевич і Цитрон вийняли з наплічників рештки запасів, які складалися тільки з хліба та цибулі, і вечеря вдалась на славу.
– Якби не ці сульфулі, не знати, як би я й вижив, – сказав Помідор. – Вони ж такі ліниві та неповороткі, що ловити їх можна завиграшки.
– Та це ж якесь саме сало, – кривився Цитрон, обережно надкушуючи білий пухкий м’якуш.
– Зате ж бо й ситне яке! – прихвалював Помідор, цямкаючи від задоволення. – Одного такого сульфуля вистачає на цілий день.
І саме на тих словах небо розкололося – кресанула блискавка, торорохнув грім, і покотилися згори вози за возами з оглушливим гуркотом, скидаючи водночас цілі потоки води. Помідор зі спритністю щура кинувся розгрібати сміття, мудруючи щось на зразок печери, правда, не при самій землі, а на півтора метра вище, побоюючись, що вода їх підтопить. Бумблякевич і Цитрон метнулися й собі і хутенько утрьох випорпали сховок, у якому вони змістилися, скулившись, як ворони. Але дощ лив такий, що зі всього видно, не скоро вщухне, і вони продовжили поглиблювати печеру водночас і вшир, і вгору. Як виявилося, Помідор мав рацію – вода затопила геть усе і текла ріками по вуличках лябіринту, поволі піднімаючись. Заки смеркло, вона уже була при самій печері, але далі таки спинилася, злива втамувалася і перейшла на ліниве прядиво. Помідор розповів, що пережив не одну таку грозу і вже має досвід виживання.
– Найкраще русалкам, пірнуть собі на дно та й дрімають.
Бумблякевич скулився і слухав заколисуючу музику дощу, аж поки вона не почала йому снитися.
Ранок був сонячним і лагідним, але після зливи довкола утворилася грузька мокрота, а ручай став удвічі ширшим і в кількох місцях навіть роздвоювався так, що доводилося визначати, котре русло основне, аби не змилитися, але тут на допомогу приходили русалки, повідомляючи, в якому потоці старий намул, а в якому свіжий.
На сніданок вони знову вполювали сульфулів, розпалили вогонь на горі, де було сухіше, і потрапезували. Довкола, куди оком не кинь, сягали сміттярські хребти, зміїлися й тікали за обрій, але ніде ані в глядь, ані в проглядь нічого, що б нагадувало палац. Цитрон якийсь час зосереджено вдивлявся у далечінь, потім раптово зірвався на ноги, і, приклавши долоню до очей, став обстежувати краєвид, поволі прокручуючись на місці, аж доки не повернувся у початкову позицію.
– А знаєте, цей лябіринт не просто собі лябіринт, а достеменні борозенки мозку.
Бумблякевич та Помідор і собі стали роззиратися.
– Ба й справді, – погодився Бумблякевич, – і як же ми тільки раніше на це не звернули уваги? Таке враження, наче потрапив усередину велетенського черепа. Не вистачає тільки, аби цей лябіринт ще й мислив.
– Можливо для нього все, що з нами відбувається, весела забава, – сказав Цитрон. – А ми приречені борюкатися із витворами його уяви.
– Як на мене, то ви сильно перебільшуєте, – не погодився Помідор. – Ядро горіха теж нагадує мозок, а все ж – це не мозок. Кому, як не мені, хірургу, знати, як виглядає мозок? І я вам скажу, що у цих хаотичних звоях тільки при надто великому бажанні можна побачити обриси мозку.
– А все ж… – не вгавав Цитрон. – Таке цілком можливе. Нічого того, що нас оточує і що нам зустрічалося, насправді може й не існувати, і тільки тоді, коли лябіринтові схочеться, воно з’являється. Хоче – вигулькне палац, хоче – Море Борщів, а хоче – з’явиться ціле місто, а всі люди, які його населяють, це тільки примара. Одного дня він нам посилає, як дороговказ, потічок, іншого – грозу, яка міняє русла і заплутує дорогу.
Читать дальше