Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Мальва Ланда!

Мандрівці увійшли в храм і побачили на казальниці чоловіка у чорній сутані, із довгим сивим волоссям та сивою бородою. Щось у його вигляді й голосі видалося знайомим. Чималий гурт людей в єдиному пориві наспівно відгукувався на його слова. Люди були різного віку і по-різному вбрані, дехто мав із собою клунки і лантухи, невідомо чим набиті, хто був босий, а хто – взутий, хто у чистому, а хто засмальцьований, були тут каліки й здорові, сліпці і видющі, але всіх їх єднав оцей чоловік на казальниці, який підносив руки догори і показував ними на зображення невимовно вродливої жінки, що у білій сукні скакала по горах верхи на однорогові. Однією рукою трималася за гриву, а другою притискала до грудей книгу. Вітер розвівав її попелясте волосся, гриву і хвіст однорога, а маленькі русалки вітали помахами рук із потічка, що струменів унизу.

Уздовж стін висіли мальовидла, що зображали то битву з драконом, то штурм міста, то плавання на кораблі по червоному Морю, то бій однорогів з людьми. Єдине, що їх ріднило, – нерозлучна пара чоловіків, які контрастували між собою: куций грубас і цибатий драб. Усюди вони ватажкували на передньому пляні.

– Хто стежить за розімлілими тілами коханців, щоб вони, сплітаючись ув обіймах, не стяглися у вузол, не поранили одне одного ні словом, ні ласкою, не задушили надміром жаги і прагнення, не отруїли цілунками? – запитував проповідник.

– Мальва Ланда!

– Хто медом вуста наповнює, хто каже: кохай і закохуй у себе?

– Мальва Ланда!

– Вона відокремила світло від темряви, добро від зла, радість від смутку. Вона створила лябіринт, у якому живемо. Розділила його на воду і суходіл. Переплела вулички і пасма гір. Простелила небо над головою і виткала зорями. Дала життя птахам і звірам, і всім живим істотам, досі не баченим. Наказала рослинам розсіюватися, а деревам плодоносити. Вона вписала наші імена у книгу «Іссахар» і накреслила закони, за якими живемо!

Цитрон штурхнув Бумблякевича:

– Та це ж Соломон!

– Не може бути! – проказав Бумблякевич, не вірячи власним очам і вухам.

Але це був таки Соломон, хоч і зарослий, і звучав його голос інакше – чистіше, дзвінкіше і молодечо. То був голос досвідченого проповідника, який знає, коли саме проказані слова мають злетіти аж попід склепіння й, лунко відбившись, розсипатися міріадами звуків на голови парафіян, пориваючи їхні серця, а коли вони мають стелитися низько, мов ковила у степу, і ледь-ледь шелестіти, навіваючи смиренність і сумирність, вливаючи ладан у душі.

– Хай славиться Мальва Ланда, яка спить у Священній Горі! Спить і бачить у снах кожен наш рух, кожен наш подих. Сон її ширяє понад нашим лябіринтом, розсіюючись на безліч дрібненьких снів-сніжинок, сон її розливається разом із водами, проростає на камені. Бо ким ми є?

– Сном Мальви Ланди!

– Ким ми станемо по смерти?

– Сном Мальви Ланди!

– Чим є наші вчинки, слова і сни?

– Сном Мальви Ланди!

– Чим є все, що нас оточує?

– Сном Мальви Ланди!

– Що станеться, коли Мальва Ланда прокинеться?

– Щезне усе разом із нами!

Чоловік зійшов із казальниці і зник за шторами, а тлум парафіян заворушився, й одні попхалися до виходу, а інші кудись у глиб собору. За ними подалися й наші мандрівці. Те, що вони угледіли, відібрало їм мову. На підвищенні у своїй чортопхайці сидів не хто інший, як Дзюньо, а поруч бовваніла, мов привид, уся в білому Ганця. Вона тримала в руках кадило і зосереджено вимахувала ним так, що Дзюня геть заволокли дими. Люди, а це переважно були каліки та недужі, вклякали перед Дзюньом, він клав їм руку на голову, проказував кілька слів і відпускав, а вони з радісними вигуками вибігали з собору, чи то вдаючи, а чи то насправді зцілившись.

Як уже черга змаліла так, що зосталося іно зо троє стражденних, Цитрон, підморгнувши друзям, і собі приступив до цілющої долоні, вклякнув і схилив голову. Дзюньо поклав руку йому на тім’я, але за мить смикнув її назад і закричав, мов ошпарений:

– Лайдаку! Тобі нічого не бракує! Геть звідси!

Та щойно Цитрон підняв зі сміхом голову, як Дзюньо кинувся його обнімати, а Ганця радісно заверещала:

– Йой! Та тут і Бумблик з Помідором! Дзюню! Ми знову разом!

Храм уже опустів, і тепер тут лунали тільки голоси старих знайомих. Із закутка випірнув Соломон:

– О-о-о! Шалом! Сервус! – Вони розцілувалися, Соломон кожного обмацав, мовби не вірячи своїм очам. – А ми про вас уже забідкалися. Кого не побачимо, то розпитуємо, чи не стрічали. Одні кажуть бачили вас там, інші – там. Яке щастя! Ви знову тут!