– Ха! – засміявся Помідор. – Тоді я і за вас не дуже певен. Може, і ви – це тільки мана?
– Сам ти мана, – буркнув Цитрон. – Ми з Бумбликом принаймні побували поза сміттяркою і повернулися. А ти відмовився йти з нами. А чому? Бо знав, що досить тобі покинути сміттярку, як ти враз щезнеш. Так чи ні?
– Здурів! – занервував Помідор. – Що ти таке мелеш? Звідки мені було знати, що ви дістанетесь Львова, а не Моря Борщів?
– Ото ж бо й воно! – підніс догори пальця Цитрон, скидаючись тепер на патриція у римському сенаті. – Ти знав і тому не пішов звідси, розігравши кумедію. А насправді тобі так на тій дурнохвостій русалці залежало, як мені на китайських прецлях. Знайшов собі другу і наплодив пуголовків, аби тільки якось виправдати своє існування, і аби лябіринт, розчарувавшись у тобі, не повернув тебе у твоє первісне існування – жалюгідний клапоть паперу чи поламану парасолю. Хоча ні! Яка парасоля? Помідор! Авжеж – зогнилий помідор! Ось ким ти був у свому колишньому існуванні. Червона ґаламадзя, яку мухи обсіли. Правда ж, нізащо не хочеться перетворитися знову на щось подібне?
Усю Цитронову тираду Бумблякевич сприймав зі сміхом, уже звикши, що той дере лаха при кожній нагоді, але, коли його погляд упав на Помідора, раптом пронизала думка, що Цитрон може мати рацію – той стояв блідий, руки йому трусилися, а з тремтячих вуст зривалося тамоване скавуління.
– Негідник! – врешті вигукнув він. – Гадаєш, я забув, як ти задушив бідну русалочку? Це через тебе моя кохана відреклася мене! Все! Я не хочу вас більше знати!
Він ухопив коробку з-під телевізора, сів у неї і з’їхав на самий низ, а там попростував до потічка, вимахуючи руками й гукаючи щось своїм діткам.
– От комік, – знизав плечима Цитрон.
– Ти його образив, – сказав Бумблякевич.
– Я пожартував.
– Ти пожартував, а я на якусь мить і сам повірив, що це не жарти.
– Невже ти насправді повірив у те, що лябіринт нагадує обриси мозку?
– А хіба ні?
– Ну, можливо, місцями… То був тільки жарт. Хоча, коли я подивився на реакцію Помідора, мені здалося… мені здалося, що все, що я вважав за жарт, насправді жартом не є. Розумієш?
Вони збігли услід за ображеним товаришем і, як могли, заспокоїли його. І якраз вчасно, бо той уже збирався завертати свою родину назад. Він ще якийсь час невдоволено форкав дорогою, але небавом утихомирився і став весело перегукуватися з дітлашнею. Раптом Цитрон закричав, що він пізнає цю місцину, бо то ніби те саме місце, де вони випустили сламзика, і – онде той потічок, куди сламзик ускочив і уздовж якого вони потрапили до Львова. Жах охопив Бумблякевича. Невже вони вибрели на те саме місце, з якого почали пошуки Моря Борщів? Місцина справді ніби нагадувала щось знайоме, але водночас і чимось різнилася. Раніше вона не пишалася такою рослинністю, як зараз.
– Гляньте на ці хащі іграрій, – вказав Бумблякевич. – Вони ж тут не росли!
– То й що? – не здавався Цитрон. – Нас не було тут два роки! Два! За такий час тут уже все могло зарости непролазними хащами. – Він відламав гілку іграрії, підніс до носа і, втягнувши міцний п’янливий дух, заплющив очі. Якусь хвилю перебував у нірвані, потім розплющив посоловілі очі й проказав: – Кайф! Хочеш? – простягнув галузку Бумблякевичу.
Той замотав головою. Він усе ще роззирався надовкіл, намагаючись збагнути, куди вони потрапили.
– Їхні гілки тягнуться до Моря, правда? – нагадав Помідор. – Це ж ми їх шукали тоді.
– Що, ми знову мандруємо до Моря? – спитав Цитрон. – Вже ми знайшли палац, можна й до Моря.
– Стривайте! – наставив вуха Помідор. – Чуєте?
Чийсь голос промовляв незрозумілі слова урочистим тоном, у відповідь йому лунав спів, і так вони чергувалися, і зливалися в одно, і котилися лябіринтом.
Мандрівці ураз кинулися на звук, і щойно оббігли іграрієві хащі, перед очима в них виріс собор, з якого й линув спів. То був найсправжнісінький собор із білого каменю, з кольоровими вітражами і позолоченим дахом. Тепер уже всі урочисті слова лунали ясно і зрозуміло, і були вони такі, що змусили Бумблякевича затремтіти, а серце його шалено забитися. У вечоровій тиші линув голос чоловіка:
– Хто нам дарує радість життя?
І хор злагоджено відповідав:
– Мальва Ланда!
– Хто нам прочиняє двері вічности?
– Мальва Ланда!
– Хто нас підносить понад буденністю?
– Мальва Ланда!
– Хто обдаровує квіти солодкою втомою, а пелюсткам розкриває вуста і очі?
Читать дальше