Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ну і що це нам дає? Ми все одно не знаємо, в якому напрямку рухатися.

– Я просто хочу збагнути логіку лябіринту.

Далі їм зустрівся потік, із яким виявилося по дорозі. Утрьох із потічком вони проминули не одне пасмо гір, аж поки не зачули тихий мелодійний спів. Срібні голоси дзвеніли понад пагорбами, заплутувалися у вулички лябіринту, відбивалися луною і робили марними пошук співаків. Обидва мандрівці аж запарилися, перебігаючи від вулички до вулички, але щоразу спів лунав деінде. Лябіринт помножував звуки, перекидаючи їх каскадами, крутячи спіралями, то стелячи попід ноги, то шугаючи над головою, аби за мить розсипати іскрами голосів. І тільки коли вони знову пішли уздовж потоку, спів почав ближчати і ближчати, і тут Бумблякевич упізнав слова:

Вони побачили на березі якогось чоловічка, геть зарослого, з довгою рудою бородою. Чоловічок диригував хором русалок, що плюскалися в потоці, водночас підспівуючи їм. Голос його видався до болю знайомим.

– Гей! – гукнув Цитрон, і уся зграя русалок, мов жаби, умить зникла під водою. – Дай Боже здоров’я!

Чоловічок обернувся і, роздивившись мандрівців, кинувся до них із обіймами:

– Цитроне! Бумблику!

– Та це ж Помідор! – не повірив своїм очам Цитрон. – Якого це ти милого насадив на себе перуку і цю кудлату бороду? Ото кацапура, прости Господи!

– Хлопаки! Як же я радий вас бачити! – аж підстрибував від щастя Помідор.

Але Цитрона новий вигляд Помідора явно нервував, і він, ухопивши його за бороду, з силою смикнув. Помідор заверещав:

– Стій! Не руш! То моя борода!

– Та яка в біса твоя? Ще позавчора її не було!

– Яке позавчора? Чи ви з дуба впали? Два роки минуло!

Бумблякевич і Цитрон як стояли, так і скочили у ручай. Кілька разів занурилися із головою і, врешті, пирхаючи, вилізли на берег. Почуте подіяло на них, як удар грому.

Помідор чекав їх, усівшись по-турецьки на моріжку.

– Коли ми опинилися у Львові, – прорік Бумблякевич, – то виявилося, що два дні, проведені на сміттярці, рівняються року т а м. Себто я пропав на цілих шість років, а Цитрон аж на дванадцять. А тепер виходить, що перебування поза сміттяркою вечір, ніч і ранок коштувало нам двох років?

Тут уже настала черга дивуватися Помідорові. Розпитавши детальніше про те, що пережили обидва мандрівці, він заходився рахувати свої роки, але Цитрон перебив його:

– Заспокойся, стільки не живуть. Тепер тобі просто суворо не рекомендується покидати сміттярку, інакше розсиплешся на порох. Ти уявляєш, Бумблику, на скільки років ми б запізнилися, якби їхали в трамваї, а не на таксі?

– Страшно й подумати. Ну, розповідай, Помідоре, невже ти прожив тут увесь цей час?

– Моя русалка мене покинула. Всі баби однакі. От я й подався, куди ноги вели, проблукав, може, місяців три, заки натрапив на оцей ось потічок. Сів спочити, коли чую – знайомий спів! Русалка співає. І так вона приворожила мене своїм співом, що я без пам’яті залюбився в неї. Та й лишився вже тут. Наплодили ми цілу купу дітей. Вона ж у мене мече кав’яр, а з кожної кав’яринки – русалчина дитинка. Тепер я щасливий батько доброї сотні галасливої дітлашні. Я й порахувати їх як слід не можу, а вже запам’ятати, як хто зветься, то й не питайте. Зате ж маю хор. Ото ви саме й застали нас, як ми розучували русальну пісню.

– То що вони геть усі в мамуню вдалися? Самі русалки? – поцікавився Цитрон.

– Е-е, є поступ. На відміну від русалок, наші діти мають по дві ноги, кожна з яких закінчується риб’ячим хвостом, луска ж починається не від бедра, а від коліна. А вище – усе, як у людей. Ото тільки, що у воді можуть жити. Та й ростуть же так, як мокрого літа. Не встиг озирнутися, а воно вже така дівуля, що тільки сватів приймай. Коли маєте бажання, хоч зараз віддам за вас.

– Іди-йди, – відмахнувся Цитрон, – не вистачало тільки, аби я з жабами до діла мав. От ліпше скажи, чи не траплялася тобі яка жива душа, котра чула про княжий палац?

– Аякже, траплялася. Одного разу, а було це, либонь, рік тому, зустрів я вершників, що вертали з ловів на однорога. І був серед них князь. А ще дві красні панни. Я стояв на пагорбі і аж замилувався ними. А вони зупинилися і розклалися на лужку полуднувати, ще й мене запросили. От тії панни й питають мене, чи не здибав я такого собі Бумблякевича. Я аж підскочив: та як же не здибав? Ну й оповів усе про наші пригоди і про те, як ми розлучилися ось тут, а ви подалися до Моря. А панни так зітхнули тяжко і кажуть: ой, видно він заблукав, бо до нас і досі не дійшов, рік минув, а по ньому ні слуху ні прослуху. Та так, що мало не плачуть. Просили мене, коли здибаю Бумблякевича, передати йому, що вони вірно чекають його.