Юрий Винничук: Мальва Ланда

– А то чому? – не здавався Бумблякевич.

– Бо, кажуть, їх однороги зруйнували. Там тепер пустище. Усі мешканці переселилися кудись далеко, що про них уже й чутка пропала.

– Не може бути!

Він вийняв з кишені картку з малюнком і приклав лупу до очей. Те, що він побачив, його пройняло розпукою. На місці палацу височіла руїна з повибиваними вікнами й дверима, проваленим дахом, запущений, зарослий хащами сад втомлено доживав свого віку. Виднілися розбиті карети, поламані столи і крісла, на білому скелеті роялю чорніла парочка круків. Ніде ані сліду живої душі. Сизий туман нависав над руїнами, наче цигарковий дим. Бумблякевич зціпив зуби, щоб не видати свого болю.

– Прошу, – простяг тремтячою рукою картку Соломонові, – можете вклеїти назад у свою книгу. Вона мені більше не потрібна.

– Дякую. Мені дуже шкода, що так сталося. Але, здається… здається, ви самі в цьому завинили. Адже то ви повели однорогів на штурм палаців.

– Ми? Ми зруйнували? – Бумблякевич не міг отямитися. Він налив собі повну склянку вина і випив душком.

– Я десь читав, – прорік із філософською міною Цитрон, – що кожна людина має світлу і темну сторону. І часто тота світла сторона не відає, що робить темна. А темна нічого не знає про світлу.

– Ти хочеш сказати, що все це правда? Що ми перемогли триголового змія чи там циклопа, очолили повстання однорогів проти князя фон Шруботяга і плавали з піратами по Морю Борщів? І це все здійснила котрась наша сторона – світла чи темна, я вже не тямлю – протягом двох років, які для нас були лише кількома днями? Але чому, чому ми нічогісінько з того всього не можемо пригадати?

– Ну, чому ж не можемо, – почухався за вухом Цитрон, – я дещо пригадую.

– Ти?! – Бумблякевич вирячився на нього, як на літаючого оселедця.

– Я не сказав, що пригадую все… Дещо.

– Можна поцікавитися, що саме? – підцьковував Бумблякевич.

– Море… Море пригадую… Розбурхане червоне море і корабель… Нас захоплюють пірати і хочуть повісити на реях… Але тут… тут ми їм говоримо… говоримо…

– Ну!

– Ні, не ми – ти говориш…

– Авжеж, ти нічого не скажеш нового. Все те саме, що розповів Соломон.

– Мені здається, ви несправедливі до нього, – сказав Соломон, – людина намагається пригадати…

– Добре, нехай пригадує, нічого не маю проти, але хай пригадає бодай щось таке, про що не говорили ви. Ну, наприклад, що ж я таке сказав піратам, що нас вони звільнили?

Цитрон морщив чоло і кусав вуста, видно було, як навскач летять думи в його черепку, женуть, мов шалені, натовпом, потоптом, збивають одна одну, падають і не підводяться.

– Ти їм сказав, що знаєш генерала Купчака…

– Про генерала і його доньок я тут усім розповідав.

– Тоді вони спитали гасло.

– Еге ж – гасло! – Бумблякевич обвів тріюмфальним поглядом присутніх.

– Вони гукнули: «Дефіляда в Москві!» А ти… ти відказав: «Кров!.. кров… по…» зараз згадаю… по…

Бумблякевич і сам натужно морщив чоло: по чому ж там кров?… І тоді йому пригадався кучер… По соломі!

– …по соломі! «Кров по соломі!» – мов скелю скинув із пліч Цитрон.

Бумблякевич не вірив власним вухам, адже про гасло він нікому не розповідав. Звідки Цитрон міг знати його? Невже і справді вони прожили два паралельних життя? Одне триваліше, а інше зовсім коротке – дві сторони людської душі, кожна по-своєму…

Цитрон перехилив чарку і винуватим поглядом зиркнув на Бумблякевича.

– Вибач, Бумблику, я не хотів тобі вчинити прикрість.

– Та ні, нічого… Але все це якесь таке дивне… незбагненне…

– Ой, хлопці, та дайтеся на стриманє, – сказала Ганця. – Не беріть си дурного до голови. Поволі воно все виясниться, вляжеться, допасується. А во дивіться на Помідора, щаслива людина!

Помідор, дорвавшись до напоїв, догодив собі так, що поклав голову на стіл і заснув.

– Правду Ганця каже, – кивнув Соломон, – ану ще по чарці. Така ж бо радість – ми знову вкупі! Нам вас так не вистачало! Не журіться, ви тут не занудитеся. У неділю до храму приходять такі парафіянки – умццц! – пальчики обслиниш! Скажи, Дзюню!

Дзюньо тільки відкрив рота, як тут-таки втрутилася Ганця:

– Я ті скажу! Я ті скажу! Стуль писк, старе пудло!

– О, Ганцю, то ви ревнуєте? – засміявся Цитрон. – А є справді до кого ревнувати?

– Де там! – відмахнулася Ганця. – Самі вертихвістки. Теж мені парафіянки! Тільки те роблять, що очками стріляють. Особливо ті три сестрички, котрих мій Дзюньо вилікував.

– А-а, – закивав Соломон, – три сестрички… Гарні бестії. Але чекайте, – до Бумблякевича, – ви їх маєте знати. Кажуть, що ви побували у них в гостях і навіть разом відбули мандрівку до замку.